Розділ «ОПОВІДАННЯ ЧЕТВЕРТЕ (РОКИ 1681-1709). БОРОТЬБА ЗА ПРАВА Й ВОЛЬНОСТІ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО»

Вищенаведені події відбилися на житті Запорожжя збільшенням січового товариства, бо всі недобитки з козацтва Правобережної України тікали на Запорожжя і почасти приписувалися у курені, почасти ж сідали зимовниками на західних запорозьких землях.

Рік 1705 минав на Запорожжі теж неспокійно, бо російський уряд почав разом з турецькими комісарами ставити по запорозьких землях межі й кордони. Гордієнко протестував перед урядом з приводу того, що запорозькі землі межують без згоди й участі Військового Коша, і доводив, що ще од часів литовського князя Вітовта межа Запорожжя починалася од старого Очакова і йшла берегом моря й лиману до самого устя Дніпра, «де урочище Сто Могил і ще й море було наше, – писав він, – поки з берега кінь доставав дно копитами, Дніпр же завжди був запорозький і ніяких меж на ньому не було».

На протести Запорозького Коша російський уряд не звертав ніякої уваги. Росія на півночі ув'язалася у тяжку війну, на півдні ж хотіла мати спокій і, щоб не сваритись з турками, віддала їм всі землі по низах річок Інгулу, Висуні й Інгульця до устя річки Кам'янки. Ця подія ще дужче обурила запорожців проти російського уряду.

Булавін та запорожці

Рік 1706 кошовим отаманом на Січі пробув Тимофієнко, а 1707 – Петро Сорочинський. Наприкінці того року на Січ прибув з Дону донський козак Булавін, що підняв на Дону оружне повстання проти російського уряду. Він просив помочі Війська Запорозького, але Сорочинський рішуче постав проти того і навіть примусив Булавіна виїхати з Січі у Кодак. Незадоволена тим запорозька молодь та голота скинула Сорочинського з уряду і обрала знову кошовим Гордієнка. Проте й Гордієнко не згодився допомагати Булавіну і тільки дозволив приєднатися до нього окремим козакам. Цей вчинок Гордієнка теж показує, що ще й року 1707 Гордієнко не мав на мислі одривати Запорожжя од російської держави.

Через кілька місяців на Січі розійшлася чутка про те, що Булавін погромив російське військо, опанував Новочеркаськом і проголосив себе отаманом Донського Війська. Запорозька молодь захвилювалася і на раді, що відбулася 13 травня 1708 року, дуже нарікала на військову старшину за те, що одраїла Війську йти разом з Булавіним проти російських воєвод, і ухвалила, поки не пізно, йти на Самар і поруйнувати там російські городки. Мабуть, що воно так би й сталося, коли б саме на той час не прибули з Межигірського монастиря ченці. Почувши, що робиться у Січі, вони винесли на майдан хрест та Євангеліє і умовили запорожців не піднімати зброї на людей православної віри. Під впливом ченців більшість запорожців вгамувалася, і похід на Самарські городки не склався; проте частина голоти кількістю біля 1.500 душ покинула Січ і пішла до Булавіна. Під проводом отаманів Безпалого та Драного вони билися з російським військом побіля річки Торець, а далі, утиснуті бригадиром Шидловським, засіли у Бахмутському городку і там, одбиваючись од його війська, загинули всі до одного.

Шведчина

Тим часом шведський король Карл XII, звоювавши королів датського й польського, пішов з невеликим військом на російські землі, і восени року 1708 несподівано для всіх повернув з Смоленська на Стародуб, рішивши зимувати на Україні. Почувши про те, військова українська старшина приступила до Мазепи, умовляючи його скористатися походом шведів і визволити Україну од московської влади. Мазепа й сам добре розумів, що під зверхністю Росії Україна не вдержить своєї автономії, і, боячись, мабуть, щоб його не спіткала доля Брюховецького, рішив увійти у зносини з королем Карлом.

Раніше він запевно не мав на мислі зрадити царя, бо тільки що своїм козацьким військом допоміг йому утихомирити повстання Булавіна і за наказом царя порозсилав козацькі полки воювати шведів на Литву й до Петербурга та й людність на Україні він не застеріг про майбутнє повстання проти російської зверхності.

Скінчилося на тому, що коли шведський король прийшов у Новгород-Сіверський, то Мазепа, лишивши частину свого війська у Батурині, сам з старшиною та кількома тисячами козаків пішов за Десну і поєднався з шведським королем. Разом вони рушили до Батурина, та князь Меншиков з російським військом попередив їх і, підступивши під Батурин, почав його добувати. Козацьке військо завзято обороняло місто, та тим тільки роздратувало Меншикова. Серед ночі полковий старшина Іван Ніс передався на бік Меншикова і показав йому потайний пролаз у місто. Російське військо, не гаючись, потайно серед ночі увійшло у місто і люто помстилося за змагання. Меншиков звелів вирізати всю людність Батурина до ноги і, захопивши всі Мазепині скарби, гармату і всякий припас, саме місто спалив і зруйнував дощенту.

А в городі, у Батурині, мужиків та жінок

Упень сікли та рубали,

Церкви палили, святії ікони

Під ноги топтали.

Діставши од Мазепи звістку про те, що він став до спілки з шведським королем, кошовий отаман Кость Гордієнко дуже здивувався, бо завжди знав Мазепу за ворога волі свого народу і найбільшого ворога самого Гордієнка. Проте захоплений з давніх літ мрією оборони незалежності Запорожжя і всієї України од всіх сусідів, він рішив забути свою зневагу до Мазепи і, поєднавшись з ним та шведським королем, спробувати повернути Україні добуту за часів Богдана Хмельницького волю.

Жовтня 30 цар Петро Олексійович повідомив Гордієнка про Мазепину зраду, умовляючи його і все Військо Запорозьке лишитись вірним йому, а листопада 12 повідомив про обрання у Глухові нового гетьмана Скоропадського і умовляв Гордієнка бути слухняним новому гетьманові. Тоді ж на Січ були прислані од царя коштовні подарунки, а саме: кошовому 500 червінців, старшині 2.000 червінців і на козаків 12.000 червінців. Тільки й ті подарунки не прихилили Гордієнка до Москви, і у одповідь він послав цареві листа, повного дорікань за порушення московською державою Переяславської умови з Богданом Хмельницьким і рішуче вимагав, щоб російські кріпості на Самарі та Кам'яному Затоні були розкопані й поруйновані, а на Україні щоб було знищено все російське й українське панство, козацтву ж та люду посполитому щоб була повернута повна воля й стародавні права.

Не діставши на ті свої вимоги одповіді, Гордієнко на початку року 1709 вирядив два виділи запорожців кількістю на 6.000 душ у Старий і Новий Кодаки, певно, з тією метою, щоб Меншиков, захопивши ті кріпості, не перетяв йому шляхів на Україну і до шведського війська. Запорожці хвилювалися, і хоч більшість їх була прихильна до Гордієнка, а проте була чимала партія, що страхалася воювати проти російського війська. На січових радах, коли збивалися суперечки про те, на чий бік стати: чи за шведів, чи за царя, Гордієнко не один раз складав з себе кошевство, але козацька голота й молодь всякий раз примушувала його знову приймати булаву, прихильників же російської зверхності розганяла і навіть била.

Довідавшись про настрій кошового Гордієнка, російський уряд кілька разів робив заходи, щоб скинути його з кошевства, та це не вдалося, і тоді Меншиков, щоб перетяти Гордієнкові шлях на Україну, опанував своїм військом Омельники, Кременчук, Потоки, Монжаліївку та містечка по Орелі. Тільки й це не помогло. Першого березня Гордієнко з 1.000 запорожців вийшов з Січі і, прилучивши до себе виділи, що стояли по Кодаках, пішов на Переволочину. Там відбулася козацька рада, у якій брала участь також і Переволочанська запорозька залога з полковником Нестулієм. і всі козаки, що були на раді, ухвалили приєднатись до Мазепи й шведів.

У середині березня Гордієнко рушив на Царичанку, а проти нього туди ж вийшов бригадир Кемпель з трьома тисячами російських драгунів. Запорожці рішуче атакували драгунів і сто душ з них порубали, біля сотні захопили у бранці, а останніх розігнали. Після того Гордієнко погромив ще російське військо під Келебердою і почав добувати всі городи по Орелі й Ворсклі. Український простий люд ще добре пам'ятав славу своїх заступників і оборонців волі – запорожців і почав узброюватися та прилучатись до запорожців, так що під рукою Гордієнка скоро зібралось 15.000 душ, хоч помочі запорожцям з того було мало, бо селяни проти рушниць та гармат російського війська мали тільки вила та коси, козацькі ж українські полки до того часу за наказом царя Петра були вже перегнані з України у північні краї, щоб не могли передатись на бік запорожців.

Одчинивши собі шляхи, Гордієнко пішов у Диканьку, де стояв Мазепа з своїм невеликим військом. У Диканьці ці два давні вороги, Мазепа й Гордієнко, що тепер робилися спільниками, зустрілись і умовились про дальніше, а 27 березня обидва вони мали побачення з королем Карпом XII у місті Великі Будища, причому Гордієнко привітав короля промовою на латинській мові. Одповідь на промову кошового отамана, теж на латинській мові, давав державний шведський секретар Гермелін, похваляючись допомогти Україні повернути собі стародавні права. Після тих урочистих промов король частував Мазепу, Гордієнка й запорозьку старшину обідом.