Розділ «ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ (РОКИ 1590-1648). БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ»

Після того погрому Польща опинилася у дуже скрутному становищі, бо готового війська майже зовсім не мала, на упорядкування ж нового війська не мала часу й грошей. Доводилося королю проти бажання знову звертатися до козаків. Сагайдачний скористувався з цього випадку і року 1621 вирядив на польський сейм посла клопотатися, щоб за участь козаків у війні було затверджено православних владик та зроблено козацтву полегкості. Тільки всі вимоги й докори українського посла пішли на сеймі на вітер: король та сенатори ні в чому не хотіли поступитися.

Тоді Сагайдачний хотів повести політику Самійла Кішки і разом з владикою Курцевичем поїхав на Січ умовляти запорожців, щоб не йшли на поміч польському війську, поки король не задовольнить козацьких вимог. Під впливом промов Сагайдачного та владики запорожці гвалтували, що боронитимуть православну віру до загину свого, а проте, коли королівський посол сипнув грошима та надавав всяких обіцянок, запорожці не втерпіли… Війна з бусурманами здавалася їм святим ділом, політика ж для більшості з них не була зрозуміла. Скінчилося на тому, що Військо Запорозьке доручило Сагайдачному разом з Курцевичем їхати до короля клопотатись за козацькі права, само ж під проводом Бородавки виступило походом до Дністра на поміч Польщі.

Поки Сагайдачний прибув до Варшави, король уже довідався, що запорожці виступили з Січі, і не схотів ні у чому на користь козацтва поступатись, у розмові ж з Сагайдачним обмежився самими тільки ласкавими словами так, що той ні з чим поїхав до козацького війська.

Тим часом у війську настрій одмінився. Бородавці запорожці дорікали за те, що невдало керував військом і стратив уже в зачіпках з турками чимало товариства; коли ж Сагайдачний прибув до війська, запорожці зараз же скинули Бородавку з уряду, а обрали гетьманом Сагайдачного.

Прийнявши булаву, Сагайдачний мав владу одвести козаків од Дністра і лишити поляків без помочі, аж поки король задовольнить його домагання, та тільки знаючи, що на 35 000 польського війська наступає сам султан Осман з величезною силою у 300 000 турецького війська, він розумів, що таким вчинком віддав би польське військо на певну смерть, а саму Польщу разом з Україною на руїну й загибель: маючи ж короля за свого державця, Сагайдачний вважав такий вчинок зрадою, і його лицарська вдача не дозволила йому того вчинити. Український лицар обмежився тільки тим, що ще раз листом просив короля, щоб за козацьку послугу задовольнив бажання козаків, сам же якнайскоріше почав гуртувати до себе не тільки всіх козаків, а й тих, хто, не бувши козаком, хотів козакувати. Останнє Сагайдачному дуже добре вдалося, бо ім'я його й слава були відомі по всій Україні, і на заклики йото збіглося більше як 40 000 узброєного люду. З тією силою він пішов за Дністр визволяти коронного гетьмана Ходкевича, що стояв під Хотином, оточений турками.

Нападаючи на турків несподівано то з одного, то з другого боку, Сагайдачний зумів зчинити у турецькому війську розгардіяш і пробився до польського війська під Хотин на велику радість поляків, що вже бачили свою загибель.

Поляки тим дужче раділи з приходу козаків, що знали їхню звичку до війни з турками й татарами і їх войовничий хист. Турки, з свого боку, теж рахували козацьку силу за більшу од сили польської і всю увагу звернули на те, щоб перемогти попереду козаків, а вже потім узятися до поляків. Вони рішуче атакували козацький табір, та, незважаючи на величезну силу бусурманів, Сагайдачний не тільки відгромив їх, ще й сам почав чинити на них несподівані напади, побивав їхні чати, залоги й окремі загони і навіть вдирався у самий турецький табір.

Така одвага не минулася так Сагайдачному, що сам водив козаків у бій, – його було поранено у руку кулею. Проте й це нещастя не знищило завзяття гетьмана, і він, криючись з своєю раною од товариства, щоб не завдавати козакам жалю, водив їх у бій до кінця війни. Хоч війна й протяглася чималий час, так що польські шляхтичі з значних родин, занудьгувавши за домівками, без сорому потайно тікали з табору, ховаючись у вози, що йшли за припасом, та Сагайдачний вмів здержувати козаків у слухняності, і вони рішуче билися, аж поки султан, побачивши, що нічого не вдіє, замирився з Польщею.

Одходячи з-під Хотина, поляки прославляли козаків та Сагайдачного, звучи їх збавителями Польщі. Сподіваючись, що так тепер дивиться на козаків і король, Сагайдачний, повертаючись на Україну, послав до нього посланців з проханням, щоб за послуги козацтва було побільшено плату козакам з 40 000 злотих на 100 000, щоб козакам вільно було пробувати по всій Україні в своїх оселях по маєтностях королівських, духовних та панських, користуючись вольностями своїми, та щоб заспокоєно було православну віру. Та тепер козаки вже були непотрібні королеві, сила ж їхня лякала польське панство, і через те король передав тільки через посланців Сагайдачному трохи грошей на лікаря, щоб гоїти його рану, волю ж свою з приводу козацьких домагань обіцяв передати через комісарів. Після того ж, як Сагайдачний розпустив козаків і повернувся до Києва, до нього прибули комісари і сказали, що по волі короля військо козацьке повинно бути зменшено до двох, а найбільше до трьох тисяч, останні ж козаки щоб повернулися до своїх панів у підданство; що ж до віри, то, мовляв, козакам, як і досі, не було ніякої кривди у вірі, так і надалі не буде.

Така лиха звістка од короля тяжко вразила недужого на рану гетьмана. Всі його надії на піднесення українського національного життя шляхом миру та згоди з польським урядом разом з мріями про те, що Польща колись гляне на Україну, як на свою сестру, зрештою розвіялися. Він зрозумів, що кров козаків і його власна кров, пролита за Польщу, тільки зміцнила ворога козацтва. Розкраяним своїм серцем він почав передчувати собі смерть од рани, добутої у війні не за свій рідний край, а за щастя ворога свого народу, і в останні дні життя душа гетьмана оповилася нудьгою за покривджену Україну.

Незадовго до смерті Сагайдачний склав духовну, одписавши свої маєтки на українські братства: Київське та Львівське, а 10 квітня року 1622 помер на горе козацтву і всім, хто разом з ним працював над відновленням національного українського життя.

Морські походи років 1621-1624

Сагайдачний високо підніс козаччину та лишив її у небезпечному становищі. Питання з польськими вимогами було не розв'язане. Король через своїх комісарів вимагав зменшення кількості козаків, козаки ж на те не зважали і, навпаки, нахвалялися, що їх буде ще більше, ніж за Сагайдачного, і якщо король не задовольнить козацьких бажань, то Польщі буде лихо. Проте замість того щоб готуватись до рішучої боротьби з Польщею, Військо Запорозьке, зараз же після хотинської війни, знову розпочало свої походи на Чорне море.

Ще під час названої війни Сагайдачний виряджав частину запорожців під проводом молодого отамана, а потім гетьмана, Богдана Хмельницького на Чорне море. Хмельницький розбив великий турецький флот і, потопивши 12 ворожих галер, загнав останні у Стамбул, а сам з товариством добре пошарпав передмістя Царгорода. Такий же похід одбувся й у 1622 році, року ж 1623 у запорожців несподівано знайшовся проти турків спільник – хан кримський Махмут-Гірей з братом своїм Шагін-Гіреєм. Ті брати-хани повстали проти турків і покликали запорожців собі на поміч. Запорожці охоче згодилися допомагати бусурманам бити бусурманів і, одрядивши у Крим чималий полк, щоб вибивати турків з кримських городів, діждали, поки турецький флот прибув з військом у Кафу, щоб утихомирювати татар, вийшли на сотні чайок на море, напали на Босфор, спалили там маяк, пошарпали береги і, налякавши турків, попливли на північ, під Кафу. Вони потрапили до цього города саме враз, бо Військо Запорозьке, яке пішло суходолом, саме під той час добувало Кафу з берега. Турецькому паші, що керував у Криму військом, довелося так скрутно, що він замирився й затвердив ханом Махмут-Гірея.

Вправившись з Кафою, запорожці знову опинилися під Царгородом і три дні без перешкоди шарпали береги Босфору.

Року 1624, коли запорожці знову пішли на море під проводом Грицька Чорного, у лимані підстерігали їх 26 турецьких галер та біля трьохсот сандалів з яничарами. Запорожці, довідавшись про те, самі зробили на ворогів засідки і напали на турків несподівано. Стався на лимані великий бій. Запорожці позаганяли великі турецькі галери на мілке і там попалили. З останніми галерами й сандалами запорожці билися аж три дні – чимало стеряли чайок і товариства, а все-таки погромили турків, випливли в море і почали шарпати турецький берег, починаючи од Дунаю. Спалили Буюкдере, Зеніке та Здегну і знову наблизилися до Стамбула.

З великого переляку султан звелів протягти упоперек Босфору той великий ланцюг, що ним замикали протоку од нападів слов'ян ще греки. З історії невідомо, чи вдалося туркам загородити од запорожців Босфорську протоку, чи ні, а тільки відомо, що й на цей раз запорожці повернулися на Січ з великою здобиччю.

Гетьман Жмайло

Того ж 1624 року, саме на святвечір, на Січ прибули од кримського хана Махмут-Гірея посланці і склали з гетьманом Жмайлом умову про те, щоб повсякчас, як татарам трапиться пригода, запорожці давали б їм помочі, а як пригода трапиться запорожцям, татари б їм допомагали.

Хоч, складаючи таку умову, гетьман Жмайло і мав на мислі Польщу, як можливого ворога запорожців, а проте ні він, ні ще менше Запорозьке Військо не сподівалося, щоб поміч татар була їм потрібна так скоро. Як і щороку, запорожці напровесні року 1625 всім кошем, кількістю у 10 000 козаків пішли у море. Вони щасливо підпливли до Синопа й поруйнували його, вчинили те ж саме й з Трапезонтом і, обтяжені здобиччю, повернули було вже свої чайки додому, аж тут їх перестрів турецький паша Решід з 43 великими кораблями й галерами, на яких було більше як 400 гармат.