Розділ «ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ (РОКИ 1590-1648). БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ»

Після повороту козаків з Криму на великих радах, що року 1629 одбулися в Січі з приводу обрання нового гетьмана, поміж ними стало помітно дві течії. Ті з козаків, що мали на Україні власність та сім'ї (городові козаки), хилилися до того, щоб скоритися забороні ходити на море, аби жити спокійно у згоді з поляками; інші ж, здебільшого запорожці, лицарі боротьби з бусурманами до загину, не хотіли й чути про таку заборону. Після довгих суперечок і навіть колотнеч козацтво розкололося надвоє. Поміркована частина козаків обрала гетьманом Грицька Чорного і разом з ним вийшла з Січі на Україну, певне ж запорозьке товариство обрало гетьманом Тараса Трясила і лишилося на Січі.

Під той саме час повернувся з шведської війни ворог козаків Конецпольський. Він розташувався з жовнірами по всій Україні і зараз же почав переводити у життя Куруківські умови та списувати козаків у реєстр. Грицька Чорного він затвердив на гетьманстві (призначив козацьким старшим), і той допомагав йому підвергати під панів тих козаків, що не увійшли у реєстр; на Січ же Чорний послав сказати, що Конецпольський вимагає, аби запорожці попалили чайки й вийшли б на волость (себто на Україну), коли ж запорожці не вчинили по його слову, Чорний виписав з козацького реєстру всіх запорожців.

Такі вчинки Грицька Чорного на раді у Січі були проголошені зрадою, і Військо Запорозьке постановило йти на Україну оружною рукою, щоб добувати собі, а разом і всьому люду українському, стародавніх прав.

На початку року 1630 запорожці під проводом Тараса Трясила вийшли з невеликою силою з Січі на Україну і, захопивши несподівано до своїх рук Грицька Чорного, скарали його на смерть. З цього почалося між городовими козаками замішання: налякана розправою запорожців з Чорним козацька городова старшина почала тікати у Корсунь, де стояло польське військо, прості ж реєстрові козаки або вагалися, на чий бік стати – чи на бік поляків, чи на бік запорожців, або, одцуравшись своєї старшини, зразу переходили до запорожців.

Щоб збільшити свою силу, Тарас Трясило звернувся за поміччю проти поляків до московського царя і разом з тим видав універсал до народу, закликаючи всіх, хто був козаком або хоче бути козаком, збиратися до нього і йти добувати собі права й волю, а разом рятувати од польських утисків і православну віру. Під впливом того універсалу міщани почали виганяти жовнірів з міст, селяни ж почали тікати од панів та прилучатися до запорожців. Починалося на Україні перше народне повстання під прапором боротьби за волю та за православну віру. Я кажу перше, бо попередні війни з поляками не мали такої ознаки через те, що в них брали участь самі тільки козаки, народ же український взагалі лишався спокійним.

Конецпольський, розлютований розправою запорожців з його прихильником Грицьком Чорним, почав збирати жовнірів, погрожуючи запорожцям кривавою помстою, а тим часом послав свого підручного – відомого у ті часи харциза й розбишаку Самійла Лаща з кількома сотнями війська утихомирювати повстанців. Лащ почав з того, що, набігши з хоругвою жовнірів на Лисянку саме під Великдень і застукавши людей у церкві, порізав їх усіх разом з жінками й дітьми і навіть з попом та причтом, що правили Великодню службу. Далі він так само вирізав містечко Димер і почав переходить од міста до міста, завдаючи людям пекельних мук і лишаючи позад себе криваві річки.

Чутки про нелюдські вчинки поляків хутко розійшлися по Україні, і повстанці з свого боку почали вбивати й мордувати всякого поляка, де б тільки його не захопили. Місяць протяглася така колотнеча, поки серед літа 1630 року Тарас Трясило скупчив все Запорозьке Військо під Переяславом, а Конецпольський, зібравши жовнірів, перевізся біля Києва на східний бік Дніпра і почав наступати на табір запорозького гетьмана.

Тарас добре керував військом: обходив поляків з усіх боків і погрожував одрізати од Дніпра, так що Конецпольський, наступаючи на Переяслав, повинен був чимало жовнірів лишити заставами між Дніпром і своїм табором і тим зменшив своє головне військо. Проте польське військо, покладаючись на свої кращі гармати й кращу зброю, підступило до козацького табору й атакувало його.

Козаки одгромили поляків, та ті другого дня атакували їх знову, і так тяглося аж два тижні – запорожці щоразу дужче побивали ворогів і заганяли їх аж у їхній табір, незважаючи на те, що на боці Конецпольського були й реєстрові козаки з усією старшиною у кількості біля 2000 душ.

Через два тижні Тарас Трясило надумав виманити Конецпольського з табору і послав кількасот козаків у сусіднє село за кільканадцять верст убік. Шпиги зараз же повідомили про те Конецпольського, і той, взявши з собою Лаща з його полком та кілька тисяч жовнірів, кинувся з табору, щоб захопити одрізнених козаків. Тарасові того тільки й треба було: діждавши вечора, він ударив на польський табір, що стояв на маленькій річці Альті, і зчинив там кривавий бенкет. Багато поляків наложили там головою, козаки ж, опанувавши їхнім табором, забрали польські гармати й гаківниці і перетягли до свого табору.

Діставши вісті про те, що сталося у його таборі, Конецпольський чимдуж поспішався назад, та тільки спізнився – запорожці вже втягли гармати за свої окопи, а самі так його зустріли на полі, що польський привідця ледве пробився до свого покривавленого табору.

Після того бою Конецпольський опинився у дуже скрутному становищі, бо війська у нього лишилося, може, тільки половина, та й те було вже одрізане од Дніпра, ті ж роти жовнірів, що йому послав король на поміч, не мали сили пробитися до нього через охоплену повстанням Україну і гинули від рук селян цілими сотнями. Довелося йому просити запорожців про згоду, і він послав до Тараса Трясила посланців, кажучи, що поляки й козаки – діти й слуги одного короля, і через те негоже й гріх піднімати запорожцям зброю на свого прирожденного державця.

Тарас Трясило, як і всі запорожці, добре вмів битися з ворогами, та не мав хисту до політики. Слова згоди, що вийшли од лукавого польського пана, зразу вгамували серце і Тараса, й запорожців, і, зваживши ще й на те, що од московського царя не тільки що не було козакам помочі, а навіть не прийшло одповіді на гетьманського листа, Тарас Трясило по нараді з козаками згодився замиритись з поляками на тому, що «все, що сталося, повинно забутись, реєстр же козаків збільшується на 8000», та до того ще Конецпольський додав обіцянку, що насправді реєстр зовсім не буде складатися, і це дуже втішало козаків, бо при тому всякий, хто взяв до рук зброю, міг звати себе реєстровим козаком і вимагати собі відповідних прав.

Петражицький-Кулага

Куди подівся після того Тарас Трясило, оспіваний Шевченком в поемі «Тарасова ніч», невідомо, історичні джерела про нього більше не нагадують. Певно, що він, піднявши зброю на короля, вже мав за неможливе лишатися гетьманом надалі і, передавши булаву заступникові, став знову звичайним військовим товаришем, як робила й вся запорозька старшина; відомо тільки, що скоро після битви на Альті гетьманом було затверджено Арандаренка, котрого запорожці скоро скинули і року 1631 обрали гетьманом Петражицького-Кулагу.

Року 1632 у Польщі сталася велика подія: вмер король Жигмонт III, що стільки лиха наробив православній вірі, козацтву і взагалі Україні. На сейм, що мав обирати нового короля, прибули депутати й од свідомої української шляхти (хоч і обмаль уже її було), од православного духовенства і од Війська Запорозького. Всі ті депутати вимагали, щоб шляхта українська мала ті самі права, що й шляхта польська, щоб православна віра мала ті права, якими користувалися при зверхності литовській, щоб були затверджені православні владики і щоб православним були повернені всі церкви, монастирі й маєтки, передані уніатам; козаки ж до того вимагали, щоб їх допущено було до участі в обранні короля, бо вони, мовляв, мають себе частиною тіла Речі Посполитої.

На вимоги козаків про виборчі права польські сенатори глузливо одповіли, що хоч козаки справді частина тіла Речі Посполитої, та тільки така, як волосся або нігті, що, мовляв, поки вони невеликі, то їх викохують, а як одростуть, то їх стрижуть. Так ніяких прав на вибори козакам сейм і не дав. Що ж до духовних справ, то новий король Володислав, хоч і на превелику силу, умовив-таки сейм постановити, щоб митрополичі кафедри були поділені нарівно між уніатами й православними та щоб так зробити й з церквами й монастирями.

Таким чином, на папері православні з смертю Жигмонта III дещо собі придбали, та тільки здійснити те придбання було нелегко, бо уніати не хотіли нічим поступитись, польський же уряд не тільки не примушував їх до того, а навіть покривав. У таких обставинах гетьман Петражицький з Військом Запорозьким одверто подав поміч православному духовенству – козаки оружною рукою одбирали церкви й монастирі од уніатів та передавали православним. Між іншим, силою козаки одібрали од уніатів і собор св. Софії у Києві і передали його митрополитові Петру Могилі, що багато працював на піднесення православної віри і українського національного життя.

Іван Сулима

Після невдалої для поляків переяславської війни з запорожцями коронний гетьман Конецпольський скоро знову почав утискувати козаків. Знову почали комісари складати козакам реєстр, причому записували в нього здебільшого тільки тих козаків, що під час війни були на боці поляків; останніх же знову почали підвертати під панів. Запорожцям на Україні чинили всякі утиски, не дозволяючи зимувати по селах та містах, не продавали їм селітри для пороху й олива для куль і таке інше. Року ж 1633 Конецпольський надумав звести запорожців іншими заходами. За згодою короля, він доручив французькому інженеру Боплану збудувати над Дніпром біля Кодацького порога, на землі Війська Запорозького фортецю й замок, щоб тим замком заступити запорожцям шлях на Україну, а з України не пускати людей тікати Дніпром та понад Дніпром на Запорожжя.