Розділ «ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ (РОКИ 1590-1648). БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ»

Не загинеш із нами, козаками, по волі!»

Як говорить дума, зустріч Самійла Кішки з гетьманом Скалозубом сталася біля острова Тендри. Справді, року 1598 гетьман Війська Запорозького Семен Скалозуб вийшов з Січі морським походом на далекий турецький город Азов, що стояв на гирлах річки Дону. Можливо, що якраз під той час, коли Самійло Кішка рятувався з турецькою галерою до Дніпровського лиману, Скалозуб з запорозькими чайками перестоював біля Тендри, дожидаючи, мабуть, доброго вітру.

Простоявши там небагато, старий та молодий гетьмани розлучилися: Скалозуб пішов з запорожцями у море, Кішка ж зі своїми сивими товаришами щасливо повернувся до Січі і, пробувши там небагато, поїхав до свого рідного міста Канева. На Україні старий, посивілий у неволі гетьман дуже був вражений одміною у відносинах поляків до українців і навпаки, а ще дужче його вразив розбрат, між самими козаками.

Не вспів Самійло Кішка розпитатися про всі події, що за 26 років без нього стались, як на Січ прибула лиха звістка, що Скалозуб майже з усім запорозьким товариством загинув у Керченській протоці. Запорожці при такій лихій годині покликали з Канева свого старого ватажка і обрали його гетьманом.

Незважаючи на дуже складне становище, у якому Кішка застав Україну й козацтво, він надзвичайно хутко й розумно розібрався у тому становищі і повернув всі справи на користь України й козацтву. Розуміючи, що тільки у єднанні сила, новообраний гетьман першим ділом взявся погодити козаків реєстрових і запорожців. Запорожці хотіли йти на море рятувати Скалозуба з товариством, бо малися вісті, що турки, застукавши козацькі чайки у Керченській протоці, загнали їх у затоку і, порозбивавши чайки гарматною пальбою, побрали більшість козаків у бранці та повезли до південних берегів Чорного моря. Кішка зараз же заходився лагодити нові чайки і послав на Україну закликати до походу реєстрових козаків.

Давня слава Самійла Кішки жила ще у народі і зразу підняла козацтво на ноги. З України прибуло на Січ кілька тисяч козаків, і похід на море одбувся щасливо. Кішка, хоч і не знайшов Скалозуба, та зате наробив туркам багато шкоди і повернувся на Січ з великою здобиччю, притягши з собою на Дніпр декілька турецьких галер з визволеними невольниками.

Цей щасливий похід об'єднав козацтво, і ворожнеча поміж запорожцями й городовиками погасла, так що наприкінці того ж 1599 року Кішка повів спільне козацьке військо у Молдаву допомагати волоському воєводі Михайлі, що повстав проти турків. Той похід теж одбувся щасливо і зміцнив славу старого козацького гетьмана. Повертаючись з Молдави, Кішка заїхав у Київ на прощу і розпочав там будувати церкву Миколи Доброго на згадку про своє визволення з турецької неволі.

По весні року 1600 господар волохів Михайло напав на польського ставленика – молдавського господаря Могилу. Польщі доводилося дати Могилі помочі, війська ж на той час вона зовсім не мала. При тій нагоді коронний польський гетьман Замойський звернувся до Війська Запорозького, закликаючи його до участі у поході, обіцяючи за те ласку короля та грошову заплату. Кішка скористався такою нагодою, щоб досягти повернення козакам прав, наданих Стефаном Баторієм, і почав умовляти козаків не йти служити тому королеві, котрий проголосив козаків своїми ворогами.

Козаки послухали старого гетьмана і не, рушилися з Січі, а тим часом потреба у Польщі до козаків все дужче зростала, і врешті-таки Кішка діждався, що королю самому довелося власноручним листом звернутися з проханням до тих, кого він засудив на знищення.

Діставши королівського листа, гетьман одповів, що козаки раді б служити королю, та тільки з умовою, щоб з них було знято засуд, безвинно на них накладений, щоб повернено було їм стародавні права і щоб захищено було од всіх кривд, які чиняться їм від старостів та урядовців польських. Тільки діждавши од короля Жигмонта нового листа з повідомленням про те, що він зараз же носила старостам на Україну наказ не чинити козакам ніяких кривд і подбає на сеймі про повернення козакам всіх прав, гетьман Кішка виступив з Січі Дніпром на човнах угору, а прибувши у Канів та приєднавши до себе городових козаків, повів звідтіля військо козацьке, кількістю більше 4000 душ, суходолом до Дністра.

Під Буковим, біля Плоешт, стався бій козаків та поляків з молдаванами, і, як писав королю Замойський, «козаки під ворожою пальбою гарматною й рушничною брели болотом та водою вище пояса і, ударивши разом з польською піхотою на ворожі окопи, вибили звідтіля молдаван».

Не вспіла скінчитись ця війна, як підскочила нова війна Польщі з шведами, що вийшли на Лівонію і брали там місто за містом. Польському уряду знову довелося просити козаків, щоб ішли на війну разом з ним, та Самійло Кішка одповів на заходи Замойського, що не піде, бо ще не всі жадання козаків задоволені.

Під утиском домагань Кішки польський сейм на початку 1601 року мусив видати закон, по якому засуд 1597 року був з козаків знятий, постанова про скасування козацтва була роздерта і козакам були повернені їхні давні права.

Поставивши козацтво на міцний грунт, гетьман Кішка подбав про те, щоб козаки і з свого боку додержали умов. Війна лівонська була затяжна й тяжка, бо людям, як і коням, не вистачало там припасу. Нарешті надійшла зима на 1602 рік, і становище козаків ще погіршало. Старий гетьман вжив всіх заходів, щоб вдержати козаків на війні і, щоб надати їм жвавості й завзяття, сам водив їх у бої. У одному з таких боїв, під містом Фелином, року 1602 Самійло Кішка загинув козацькою смертю – був вбитий кулею. Тіло Самійла Кішки козаки з великою пошаною перевезли у рідне його місто Канів і там поховали урочисто з пальбою за козацьким звичаєм.

По скінченню лівонської війни, Військо Запорозьке, заспокоєне на деякий час з боку поляків, знову розпочало боротьбу з бусурманами. Воно нападало на Крим і виходило, хоч і з невеликою силою, у лимани та Чорне море, нападаючи на дунайські турецькі городи й Білгород. Року 1604 польський уряд розпочав походи на Москву, щоб посадовити на царство неправдивого царя Лжедмитрія, і закликав козаків до участі у тих походах. Чимало козаків реєстрових та випищиків справді ходили разом з поляками у московські землі, а через те на Україні кількість козаків зменшилася. З цього скористалися татари і великою ордою року 1606 набігли на Україну. Під час того наскоку вони поруйнували всю південну Київщину з Корсунем та Богуславом, і тільки за цим містом запорожці догнали орду, одняли частину бранців і примусили Ногайську орду повернутися назад.

Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний

У цей час з-поміж запорозького товариства встає велична постать Конашевича-Сагайдачного. Родом Сагайдачний був з-під города Самбора. Як син українського шляхтича, він і освіту дістав в українській школі князя Острозького, та тільки, маючи з роду войовничий хист та рухливу вдачу, Сагайдачний не пішов шляхом тодішніх вчених, а ще у молоді роки захопився думкою про боротьбу з бусурманами. Під час другого гетьманування Самійла Кішки, Сагайдачний брав участь в усіх його походах, добув собі у тих походах великого войовничого хисту і зажив поміж козаками великої слави, бо, як писав сучасник Сагайдачного, поляк Собеський, «був він чоловік великого духу, що сам шукав небезпеки, легковажив життям, в битві був перший, коли ж доводилося одступати – останній; був жвавий, діяльний, в таборі сторожкий, мало спав і не пиячив; на нарадах був обережний і в усяких розмовах маломовний».

Коли саме Сагайдачний став гетьманом Війська Запорозького, з певністю не відомо. Бантиш-Каменський та Антонович кажуть, що з року 1606, але перший додає, що через дуже сувору розправу Сагайдачного з неслухняними козаками, запорожці не один раз скидали його з гетьманського уряду, а далі, під час рішучих подій, знову обирали гетьманом.

Чи був Сагайдачний у 1606 році гетьманом, чи ще не був, а тільки з певністю можна сказати, що славний похід запорожців у тому році на море одбувався не без його участі. Над осінь 1606 року запорожці вийшли на чайках у море, вистежили недалеко од турецького города Варни десять турецьких галер, несподівано уночі атакували їх, повлазили по линвах у самі галери і, вирізавши всіх турків, попереносили з галер менші гармати на свої чайки, а після того атакували й добули штурмом саму Варну.

Про цю подію кобзарі зберегли уривок пісні аж до наших часів: