Розділ «ОПОВІДАННЯ ДРУГЕ (РОКИ 1590-1648). БОРОТЬБА ЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ З-ПІД ПОЛЬЩІ»

От тих-то нещасних невольників і прибув Сагайдачний визволяти. Добуті біля Очакова турецькі галери з чималими гарматами стали тепер Сагайдачному у великій пригоді, і за допомогою їх запорожці за кілька день добули Кафу, побили й вигубили 14 000 бусурманів, визволили й забрали на галери й чайки велику силу невольників з усяких земель і, набравши ще, як звичайно, всяких скарбів та добра, щасливо повернулися на Січ.

Велика радість була по всій Україні і по сусідніх землях, коли повернулися до рідних осель визволені в Кафі батьки, сини й дочки, що були вже оплакані, а слава Сагайдачного розійшлася по всьому світу.

Рухливий козацький гетьман і після цього не всидів довго на Січі, а як тільки минулися ясні та зоряні літні ночі, знову опинився з запорожцями на Чорному морі і почав удруге руйнувати малоазійський турецький берег. Набігли було під той час на козаків шість великих турецьких галер і чимало менших, та Сагайдачний їх погромив і три великі галери втопив. Довідавшись же од турецьких бранців, що султан послав весь свій флот до Очакова, щоб там перейняти запорожців, Сагайдачний повернув з Трапезонта на необоронений Царгород і, наробивши там шкоди та нагнавши на турків страху, повів козаків додому не повз Очаків, а повернув морем на Тамань, а од Тамані переплив Азовське море і, піднявшись у степ чи річкою Бердою, чи Молочною, перетягся з чайками на Кінські Води і виїхав до Великого Лугу.

Тут козакам трапилася несподіванка. Турецький паша Ібрагім, що його послав султан під Очаків стерегти запорожців, опасуючись собі од султана кари за те, що не вловив їх, піднявся на сандалах та човнах угору Дніпром аж до Січі Запорозької, себто до острова Базавлуцького. На Січі під той час козаків було всього сот три, бо всі, хто не був у поході з Сагайдачним, зважаючи на пізню осінь, вже повиходили зимувати на Україну; гармат годящих теж на Січі не було, бо всі були на чайках, так що, не маючи чим оборонятися, запорожці покинули Січ і засіли у плавнях. Паша Ібрагім без перешкоди увійшов у Січ, спалив курені й церкву та, одшукавши дві негодящі, покинуті запорожцями гармати, взяв їх, щоб похвалитися султанові.

Зруйнувавши Січ, Ібрагім-паша, опасуючись здибатися з Сагайдачним на Дніпрі, а надумавши повернутись до Очакова через Крим, поплив у Кінські Води, та біля Великого Лугу якраз і натрапив на запорожців, що верталися з Сагайдачним на Січ. Збилася кривава битва, яка скінчилася на тому, що козаки оточили турків з усіх боків і вигубили всіх до одного.

Наблизившись до Січі і побачивши, що вона зруйнована, Сагайдачний не схотів наново будуватися на Базавлуцькому острові. Той острів був невеликий і щодалі дужче змивався Чортомликом. Січі там було тісно до того, що, як бачили з оповідання Еріха Лясоти, під час великих рад запорозьке товариство мусило переїздити на берег. Сагайдачного ж манило на більший простір та привілля… І от, за згодою товариства він піднявся з чайками Дніпром угору до острова Хортиці і став кошем на руїнах городків славного гетьмана Байди – Вишневецького. Там на старому Дніприщі, що одрізняє Хортицю од західного берега, біля острова Мала Хортиця була добра заточка, у якій стояли й зимували запорозькі військові чайки. На східному березі Дніпра проти голови Хортиці був гарний дубовий гай, у котрому, певно, була хата Сагайдачного, бо та місцевість і досі зветься Сагайдачним. Величезні скелі урочища Сагайдачне теж до останніх часів держали згадки про великого козацького гетьмана, бо один з великих каменів, що лежав на Середній Скелі і був оброблений на турецьку софу, місцеві люди до останніх часів звали Ліжком Сагайдачного.

Пробувала Запорозька Січ на Хортиці недовго, всього сім або вісім років, бо, коли після смерті Сагайдачного почалися війни з Польщею і кількість Війська Запорозького зменшилася, воно перейшло з Січчю на стародавнє своє місце – на краще захований лиманами та плавнями острів Буцький, або Томаківку.

Славні походи Сагайдачного на турків та татар високо піднесли славу козацтва. Чутка про запорозьких козаків, що в'їдалися у саме серце бусурманського світу – Стамбул, під той час, коли інші народи Європи з їхніми великими військами й флотами не насмілювалися вже про те й гадати, розійшлися по всьому світу, і спілки з Запорозьким Військом почали шукати не тільки близькі його сусіди – Москва й Молдава, а й далекі, як італійці, німці й шведи. Та тільки й польський уряд дивився на ту козацьку славу лихим оком, бо з одного боку походи Сагайдачного на Чорне море дратували турецького султана, і він, маючи Польщу за зверхника козаків, погрожував королю Жигмонту війною, з другого ж польські пани й магнати, власники українських земель, вимагали од короля, щоб той вгамував козаччину, бо їхні селяни-кріпаки під впливом козаків не хотіли їм коритися і або бунтувалися, або тікали на Запорожжя.

Король Жигмонт, захоплений метою розповсюджування католицтва, і сам ненавидів козаків як оборонців православної віри і під впливом панських домагань вислав на Україну комісарів разом з польським військом, щоб гамувати українську людність. Ті комісари вимагали од козацької старшини й Сагайдачного, щоб вони вирядили з війська всіх новоприбулих людей, щоб кількість козаків була зменшена до одної тисячі і щоб вони не сміли зачіпати турків.

Щоб не доводити до війни з Польщею, Сагайдачний дав обіцянку комісарам, що підпише згоду на їхні вимоги, та тільки не на всі, а поїде просити короля про зміну деяких пунктів умови, і таким способом одтягав справу, сподіваючись, що тим часом підскоче якась війна і козаки будуть знову потрібні Польщі, поки ж війна минеться, то забудуться й комісарські вимоги.

На цей раз воно справді так і сталося. Року 1617 королевич польський Володислав, домагаючись московської корони, пішов на Москву з невеликим військом і опинився там у скрутному становищі. Його треба було рятувати, а польський сейм не хотів давати на війну грошей. Через це король змушений був звернутись до Сагайдачного, щоб не тільки не зменшував козацтва, а навпаки, збільшив би його та повів на поміч королевичу.

Маючи надію, що за послугу козацтва польський уряд лишить козакам всі їхні права, Сагайдачний охоче почав скликати козаків і, зібравши їх 20 000, літом року 1618 повів під Москву, руйнуючи всі городи, що траплялися йому на дорозі. Прибувши під Москву і сполучившись з польським військом. Сагайдачний сприяв тому, що московський уряд згодився на деякі домагання поляків і змирився з Польщею.

Повернувшись з походу, Сагайдачний вирядив запорожців на Січ, городових козаків розпустив по домівках, сам же поїхав у Київ клопотатись у просвітніх та релігійних справах. Це було його помилкою, бо коронний гетьман Жолкевський з королевськими комісарами, скористувались з того, що він опинився без війська, і примусили його підписати згоду, щоб козаків лишалося всього 3000, а останні повернулися б у підданці до панів.

Коли після того Сагайдачний поїхав на Запорожжя, козацтво зустріло його дуже неприхильно, і хоч як шанувало його за славні походи, а не подарувало того, що він підписав умову з поляками без волі військової ради. Після дорікань Військо Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства, а обрало замість нього Бородавку.

Сагайдачний не образився з того, бо такі зміни були у козаків звичайним ділом, і, передавши булаву Бородавці, поїхав у Київ служити Україні тим шляхом, який мав за найкращий.

Під той саме час кінчалася будівля в Києві на Подолі Братського монастиря і розпочиналася діяльність при тому монастирі школи, і Сагайдачний разом з Плетенецьким та Борецьким узявся до дальнішої боротьби проти латинства та спольщення українського народу. На першу чергу він поставив відновлення на Україні православних владицтв. Після смерті православних владик, Львівського Балабана (1607 р.) та Перемишльського Копистенського (1610), король Жигмонт ІІІ давав владицтва тільки уніатам, і до року 1619 на всю Україну лишався тільки один владика Львівський Тисаровський, та й той добув владицтво тільки через те, що обіцяв королю перейти на уніатство, хоч і не зробив того.

Почувши, що через Україну має вертатися з Москви в Туреччину патріарх Феофан, Сагайдачний закликав патріарха в Київ на престольне свято Печерського монастиря і разом з іншими представниками православ'я почав його просити, щоб посвятив для України митрополита й владик. Патріарх не наважувався того зробити, бо боявся помсти короля й католиків, та Сагайдачний, що держав під своєю рукою всіх городових козаків, взяв на себе відповідальність за безпеку для патріарха, і тоді Феофан висвятив за осінь та зиму 1620 року митрополита у Київ і п'ятьох владик на українські й білоруські кафедри. Додержуючи свого слова, Сагайдачний після того з цілим полком козаків проводив патріарха аж за річку Дністер.

Король Жигмонт, почувши про посвячення владик, звелів усіх новопосвячених захопити та вкинути у в'язниці: проте Сагайдачний з козаками не допустив того зробити і переховував всіх владик по різних монастирях.

Поки Сагайдачний працював над розвитком української національної свідомості, на Запорожжі гетьман Бородавка водив Запорозьке Військо новим походом на Чорне море. Підпливши знову під Царгород, запорожці почали шарпати його околиці. Турки не робили козакам ніяких перешкод, бо походи Сагайдачного нагнали такого страху на турецьке військо, що яничарів навіть киями не змогли загнати на кораблі, і флот турецький так і не вийшов у море. Погулявши по околицях Царгорода досхочу, запорожці після того пошарпали береги мало не по всьому Чорному морю.

Турецький султан, роздратований украй останнім походом запорожців та нападами поляків на підлеглих султанові угорців, послав на Польщу своє військо і недалеко Дністра так погромив поляків, що сам коронний гетьман Жолкевський наложив там головою, а польний гетьман дістався туркам у бранці.