Розділ «IV»

– Забув про нас. Боже! Забув! Одцурався од дiтей своїх... – тихо промовив сивий запорожець, схиливши своє засмучене чоло.

– А куренi ж де? – спитав Рогоза.

– Куренi поламанi. Деякi начальство поперевозило в Микитино, там складають з них гамазеї, а деякi тут попродали. От i я з побратимом Гирлигою купив Васюринський курiнь, та й будуємо з нього двi хати. Он зараз на шамбашi...

Дудар показав у той бiк, де за часiв Сiчi були крамницi й базар, а тепер будувалося кiлька хат.

– Тут i будуємося... Важко покинути рiдне мiсце... Тут, бiля Сiчi, й померти хочеться...

– Ну, а пушкарня ж i скарбниця де? Од куренiв хоч слiд лишився, а од них i слiду не стало...

– Позакидали землею... Генерал тут один був московський, Норою звався, так вiн тут неначе крiт усю Сiч порив... Все, бач, скарбiв шукав, а пiсля того знову все землею позакидав. Поховали, брати мої, сiчову пушкарню в домовину так само, як поховали й запорозьку славу i козацьку волю!

Всi деякий час мовчали. Слова не складалися в устах козакiв, бо всi вони змагалися з тяжкими думками, що налягли їм на серця.

– Що ж, пани-брати... – пiсля довгої мовчанки, обiзвався Дудар, – сонечко на спочинок лагодиться. Ходiмте до моєї землянки. У землянцi я поки що живу... Повечеряємо, та й переночуєте в мене.

– Пробач, товаришу, – одповiв Дмитро Балан, – не сила менi! Скорiше, дiти, звiдсiля! – звернувся вiн до Демка й Iвана. – Тут смерть i неволя зазирає менi в очi. Ми ночуватимем у вiльнiй плавнi пiд вiльним небом!

Старший запорожець попрощався з товаришем i хутко пiшов з Сiчi до човна.