Розділ «IV»

Звiстки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили старого Балана.

– Недобрi звiстки, дiти... – сказав вiн. – Починається тут нове господарювання. Недурно менi серце недобре вiщувало.

– Треба, тату, поїхати нам до Сiчi, – сказав Демко. Треба подивитись, що там робиться. Може, москалi вже давно пiшли звiдтiля геть... Не довiку ж їм там стояти. Може, там знову товариство збирається. Адже чимало тодi таких було, що поховалися по плавнях, щоб перечекати, поки москалi пiдуть у свою землю.

До речi Демка пристав i Iван, кажучи, що сором сидiти недалеко Сiчi i не знати, що там дiється. Старого козака й самого давно манило до Сiчi – глянути на неї хоч одним оком хотiлося, i вiн охоче згодився на вимоги сина й зятя.

Порадившись, козаки рiшили їхати до Сiчi не кiньми, а човном, через лиман та Пiдпiльною, бо з плавнi можливо було наблизитись до Сiчi зовсiм непомiтно i так само непомiтно можливо було б i переховатись в очеретах плавнi, коли б трапилася яка-небудь пригода од москалiв.

Галя тепер не сперечалася, бо Демко їхав разом з батьком i се заспокоювало її. Вона охоче почала збирати подорожнiм всяких харчiв, а через кiлька день ранком троє козакiв сiли у невеликий човен i виїхали у лиман.

Лиман Великi Води недурно так звався у запорожцiв; упоперек його ледве сягало око, а упродовж лиману берегiв зовсiм не видно було. Дрiбненькою комашкою здавався на тому просторi запорозький човен i здавалося прямо неймовiрним, щоб вiн колись пересунувся на другий бiк лиману. Проте Демко жваво налягав на весло i легенький човен хутко посувався по прозорiй водi лиману, немов по сковзанцi, лишаючи позад себе водокрутнi од сплескiв весел.

Смужка зеленої плавнi на тiм боцi лиману щохвилини ближчала, дерева пiдiймалися з води все вище, i до снiдання козаки прибули вже до другого берега i, трохи вiдпочивши, виїхали у рiчку Пiдпiльню. Тут на гребки сiв Iван, Демко ж почав снiдати.

З-за гiллястих верб та яворiв, що росли берегами, вже вийшло червоне сонце, розмальовуючи Пiдпiльню дивовижними кольорами. Плавня вже давно прокинулася i легкокриле птаство завело свої веселi пiснi... Проте козаки не дуже до тих пiсень прислухалися, не дуже й до краси плавнi придивлялися, бо все те було їм давно вiдоме. Очi їхнi з напруженням придивлялися у той бiк, де була Запорозька Сiч.

По Пiдпiльнiй доводилося гребтись проти води i через те човен посувався повагом, так що Демко та Iван, гребучи по черзi, у човнi й пообiдали.

Пiсля обiду, коли сонце почало вже схилятись на захiд, Iван радiсно скрикнув:

– Хрест!

Всi глянули на схiд сонця. Там, над зеленою пущею плавнi, сяяв пiд промiнням сонця щирим золотом хрест сiчової церкви святої Покрови.

Козаки поскидали шапки й почали хреститись.

– Слава Господовi! – сказав старий Балан.

– Церква стоїть нерухомо!

– А коли церква стоїть,– скрикнув Демко,– так живе у Сiчi й товариство!

В запалi вiн почав чимдуж налягати на весла, i човен, пiдстрибуючи з напруги, щодалi все хутчiше бiг у той бiк, де хрест сiчової церкви то виникав козакам на очi разом з банею дзвiницi, то знову ховався за деревами.

Через пiвгодини човен повернув з рiчки у Сiчовий Кiш, де колись увесь берег був застановлений козацькими чайками та грецькими й турецькими кораблями, що привозили до Сiчi всякий крам. Сумом подихнуло тепер на козакiв з Коша – вiн був порожнiй, i тiльки подекуди з води виглядали чердаки потоплених запорозьких чайок та журливо стояли бiля берега два рибальських човни.

– Мабуть, не так воно є, козаче, як ти гадаєш! – журливо похитавши головою, сказав Дмитро.– Коли б товариство жило в Сiчi, то Кiш не був би порожнiй!