Розділ «IV»

– Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всiх, запорожцiв, хто приписався у лоцмани, лишили вiльними i грунту нам дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.

– А хто не приписався?

– Хто не приписався у лоцмани, тих всiх повернуть у крiпакiв.

У Галi з тих речей похололо на серцi. Рогозi ж вони здавалися неймовiрними. Може, справдi воно й станеться так з бурлаками, але вiн. Рогоза, сидить бiля грунту i має з тестем власний зимовник i все господарство.

– А що ж то в долинi за нова слобода будується?

– То все нашi запорожцi осiдають. Все лоцмани... Через те й село Лоцманською Кам’янкою прозвали.

– Ну, а товариство, що пiшло на Дунай, якi е чутки?

Гнат зразу злякано оглянувся.

– Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалi почують, а їх тут до бiса вештається, то буде й тобi й менi лихо.

Вiн нахилився ближче до Рогози i почав говорити, поспiшаючись:

– Живуть нашi вiльно у Туркiв по всьому Буджаку. I лимани султан всi їм подарував. Приходили звiдтiля мiсяцiв зо два до сього братчики Голка та Книш, щоб товариство пiдмовляти переходити за Буг до туркiв. Дехто було вже й пiднявся йти, аж тут москалi Галку й Книша схопили та й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як тi мишi: вийдеш з хати, та й озираєшся на всi боки; а в хатi й слова про запорозьку волю не промов, бо по всiх хатах москалi стоять. Прощай, товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.

Тiльки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далi, як до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.

– Що за людина? – гукнув вiн до Рогози, спинивши воза.

Рогоза розказав, по якiй справi приїхав.

– А що ж се за вбрання на тобi? – показав унтер на кармазиновий жупан козака.

– Запорозьке...

– Щоб зараз менi не було! – почав гримати на Демка унтер, вип’явши на нього свої великi баньки.– Немає запорожцiв, не повинно бути й їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возi, бо вже як я сам стягну його з тебе, то вже бiльше не одягнеш!

Рогоза мусiв скоритись i, сховавши жупана пiд себе, мерщiй погнав волiв до хати пан-отця.

– Цур їм i пек, сим москалям,– говорив вiн до Галi стиха.– Коли б скорiше вихопитися звiдсiля з душею.

Охрестивши дитину, наляканi москалями Демко й Галя, не погодувавши навiть волiв, зараз же рушили з Кодака i тiльки тодi трохи заспокоїлися, коли знову в’їхали в степ.