Розділ «IV»

Приставши до берега, козаки вискочили з човна i пiшли на гору стежкою, що виходила прямо до Сiчового майдану й паланки. За часiв Нової Сiчi по сiй стежцi було не розминешся з козаками, тепер же вона була порожня. Старий Балан помiтив навiть, що давня стежка почала заростати шпоришем i нудьга стиснула йому серце.

Сперши дух, козаки поспiшилися нагору, вибiгли на майдан i спинилися в нестямi... Чи тут же була Сiч? Чи не помилилися вони? Де ж рiднi куренi? Де славнi паланка, пушкарня, скарбниця? Сiч була порожня, а замiсть будинкiв чорнiли ями, немов розритi домовини!

Всi обернулися до церкви, що подала їм таку радiсну надiю, i тiльки тепер помiтили, що вона стояла пусткою з позабиваними дошками вiкнами й дверима, дзвiниця ж стояла без дзвонiв. Навiть цвинтар понавколо церкви був зруйнований i на ньому не було нi капличок, нi хрестiв.

Наблизившись до того краю Сiчi, де колись стояли куренi, козаки одшукали рiвчачки од пiдвалин, купки битої цегли од кабиць та кiстки од риби, що запорожцi їли в останнiй день життя Сiчi.

Перевiвши очi на сiчовi стiни, козаки побачили, що вони почали все обсипатися i поростати травою, на баштi ж, що стояла бiля сiчової брами, видно було кiлькох робiтникiв, що руйнували її ломами.

Козаки пiшли до башти, i що бiльше наближалися до неї, то гупання ломiв дужчим болем било їм у серце.

– Що то ви робите? Нащо то ви руйнуєте башту? – ледве вдержуючи обурення, звернувся Балан до робiтникiв.

– На князiвський палац каменю треба! – весело одповiв один iз мурщикiв по-росiйському.

Сльози пiдступили старому запорожцевi пiд горло, I не маючи нiчого бiльше сказати, вiн одiйшов од башти набiк i схилився до сiчової стiни.

– Чи се ж не Дмитро Балан? – почулося йому питання.

Бiля нього стояв старий сiчовик i дивився на нього очима, що нагадали Дмитровi щось дуже давне, молоде й радiсне.

– Невже се ти, Дударю? – спитав вiн, сам не певний в тому, що на очах у нього стоїть близький товариш його молодих козацьких лiт.

– Та я ж, братiку, я! – одповiв сивий дiд i почав чоломкатись з товаришем.

– Чого ж се ти тут вештаєшся? – спитав вiн далi Балана.

– Приїхав подивитись на матiр-Сiч... – з сльозами на очах одповiв Балан. – Бодай би лiпше не бачити!

– Немає, братiку, Запорозької Сiчi! – одповiв Дудар, одвертаючись набiк, щоб молодi козаки не побачили, як з старих його очей побiгли сльози.

– Iдiть сюди! – сказав вiн згодом до козакiв, трохи перемiгши себе, i повiв козакiв на високу сiчову стiну.

З верху окопiв запорожцi побачили, що на пiвнiч од Сiчi будувалися якiсь будинки.

– Бачите? – спитав Дудар, показуючи на тi будинки своїм цiпком. – То будується економiя того князя, що йому цариця Катерина подарувала всi сi землi, разом з нашою Сiччю. Тут уже й управитель його живе. От на тi то будiвлi й беруть камiнь з Сiчових башт... Туди ж на пiдмурки побрали з цвинтаря й кладовища всi хрести й надгробки... Байдуже їм до того, що то могили славних лицарiв i що по надгробках святе письмо повибиване... Вони б’ють надгробки й хрести на камiння i мурують з них будинки. Туди ж i всi каплички з великого сiчового кладовища пiшли!..

Слухаючи оповiдання товариша, старий Балан переводив очi то на будинки князя, то на цвинтар, де ще валялося кiлька викопаних з землi хрестiв, то на захожих, московських людей, немовби дивуючись, як ще сi люди живi i як їх досi не скарав Той, що на небi.