Розділ «* * *»

кров зганяє з обличчя рідного.

Як осиковим кіллям отих упирів,

так хотять забуттям вас прибити,

обсіваються маком дрібниць, марних слів,

аби ви не могли доступити.

Як прибитий упир, ваша вражена тінь

блідне, блідне, і смерть її криє,

між живими і вами росте просторінь, —

рідне серце могилу вам риє…

Не дивіться докірливо, любі мої,

я не винна в сьому перед вами,

вам давала я думи і мрії свої

в час, як бавила інших словами.

Не спиняла я сліз, хоч потоком лились,

поки порох не змила могильний

з ваших образів чистих, і знов, як колись,

тривок з вами живий став і сильний.

Кров з лиця, блиск очей я давала для вас

без жалю, не боронячись, вільно,

аж наблизивсь для всіх нас відродження час,