Розділ «* * *»

година та, коли в сльозах побачу,

що я навік зів’яла, помарніла,

і квітка щастя раз назавжди зникла,

як легендарний з папороті цвіт.

Заплачу я кривавими сльозами, —

так, певне, плакали вигнанці з раю, —

але й тоді скажу: я знала се, я знала,

мовчи, душе, спини свій стогін, серце,

так мусить бути…

Хоч би вже не сутінь,

а тьма сувора залягла кругом,

я ще не здамся, буду прислухатись,

чи не заглух в душі мій давній грім,

тривожно думкою загляну в саме серце,

чи в ньому ще спалахують часами

колишні блискавиці, – а як ні,

якщо мене зима пройме до серця,

мою весну таємну переможе,

мої дивниці-квіти поморозить,

то я скажу: ні, я сього не ждала!