Розділ «Частина перша»

– Куди ми йдемо? – заговорив Антосьо.

– До криничок, – озвавсь Ковинський.

– А чобіт шукати?

– Як вернемось від криничок. – І потягли. Та де-то не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду; говорили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок, – то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, – каже, – піду.

Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита, далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, – мабуть горох; Ковинський, притягши додому, переліз через тин у садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати:

– Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти? Та ще по вакаціях треба в Кам'янець за місцем, то не йти ж босака! А тебе ще не сключать цих вакацій, хіба маточники вичистять. Та виб'ють же добре, щоб з Ковинським не сходився! – І поскакав на одній нозі через подвір'я.

– А що казав учитель? – питав Антосьо, як прийшли з класу.

– Навіть не питався, – відказали йому.

Так пройшов тиждень.

Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і рад був, що познайомивсь; а то у тієї Волоської всі «приліжні» були, то й йому страху завдали. Про чоботи вже й думать забув; як сам Ковинський каже:

– Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.

– Ходім! – каже Антосьо. І пішли.

Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.

– О! – каже Ковинський, – ми й забули, що гній коло салгану.

– Еге ж! озвавсь Антосьо. – Слава богу, – додав, – завтра піду вже в клас. – Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи – тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь цвіте.

– Ходім, – каже Ковинський, – заповіді шукати! – І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!

– Оцею якби урвав! – каже Ковинський, простягаючи свою різку.

– А цею? – Антосьо каже.

– Та й твоя добра, але моя все лучча! – І почали хльостати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли з голови, й класи, й учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей раз пішов Антосьо з вискоком і вже не спіймався.

Вже і черешні постигли, а Антосьо все «без сапогов», і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в «косточки», аж поки з класа не повиходять.