Розділ «Частина перша»

Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три второкласники.

– Іди, Люборацький, в клас! прислав учитель. – В мене чобіт нема, – каже Антосьо.

– Казав, щоб босого привести.

– Чи йти? – пита Антосьо Ковинського.

– Та не йди, – каже той, – будем лучче в косточки грати. А там що? не чув, як б'ють?

– То й не піду.

– Іди, дурний, – почали ті. – Що ти з собою думаєш?

– А не будуть же бить?

– Ні, – кажуть ті, – а як і виб'ють, то дадуть дві-три різки та й годі. Як не втечеш оце, то як смотритель приведе, так «на собранії» виб'ють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.

– Чорт знає що! – говорив Ковинський, – не йди, не слухай!

– Іди, йди, – кажуть ці, – бо будеш каятись. Не послухав Антосьо Ковинського, – пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став, і не йде.

– Ну, ходім! – кажуть ті, що привели його. Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.

– Ты почему в класс не ходишь? – спитав учитель.

– Нету сапогов, – відказав Антосьо тоненько.

– А уроки знаешь? Антосьо мовчить.

– Знаешь? говори! – гукнув учитель.

– Не знаю, – відказав Антосьо чуть тільки чутно.

– Ты же почему не выучил? Высечь!

– Господин учитель! – закричав Антосьо, – я вже буду, ей-богу, буду!

Та його не слухали. Відбув своє. Учитель і каже: