Розділ «Частина перша»

– Так треба б було і мені зробити.

– І можна було. Бо якби так без жодної пригоди, то били б: чому, сказали б, не приніс? Та ще й у журнал записали б, що «неизвестно куда одлучався», то, й інспектор ще вибив би поверх всього.

– То сказати, куди одлучався.

– Кому сказати?

– А інспекторові.

– Боже тебе сохрани! і думки цієї не май! Та просто й у клас тоді не показуйся, і дома не сиди.

– Чого ж це так? – спитав Антосьо.

– Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татові, чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.

– То знов жалуватись, – сказав Антосьо.

– То ще гірше буде, – каже Ковинський.

– То як же?

– А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці ніколи не будеш; і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять і тридцять і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулатор по сюртуку битиме, чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне і як дадуть дві, то відлежиш, бо до кості розсіче.

Антосьо бачив різки й не дивувався; а Ковинський додав:

– Вже на кого завізьмуться, то й різки особні плетуть на того: виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, й як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосини приплете. Був такий, що й дріт уплітав: та його сключили «по великовозрастію».

– Як ви все це знаєте? – спитав Антосьо.

– Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: недарма в третім класі! – Того-то йому Антосьо каже «ви», а він Антосьові «ти»; там по старшині все йде.

– Біда! – каже Антосьо.

– Та невелика, – озвавсь Ковинський; – тільки не будь хитрий та доносчик, – все добре буде.

– А що воно хитрий? – питає Антосьо.

– То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже «ти» кому з вищого класа. Такого вже гладять, і все проти шерсті.