Розділ «Частина перша»

– Люборацький, ступай за ним! – каже Ґава.

– Куди? – питає Антосьо.

– Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут-таки, а коли підем, то до твоєї станції.

Рушили хлопці в долину на сонце.

– Глядіть же, не спізняйтесь, – сказав Папуша.

– Добре, – відказав Ковинський. – І пішли.

– Куди це нас послали? – спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.

– В горох! – відказав Антосьо.

– В чий? – пита Антосьо.

– Та там одного молдавана, – відказав Ковинський.

Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами; як набрели купу гною.

– Тут, – каже Ковинський, – скинь чоботи й заховаєш, бо вони тобі заважають.

Роззувсь Антосьо, і вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили і пішли далі; вийшли на дорогу і пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: «до бога молотити», то знов «ціп урвав», «ціп урвав»; там шуляк здобичі шукає, а хлопці й гадки не мають. Ковинський розказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А ззаду молдаван лап Антося за комір!

– Ай! – скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чия то рука так цупко схопила його за брижі.

Ковинський ішов по другий бік дороги, і зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова сказати і навіть не вгледів.

– А! ви знов у горох, – почав молдаван, – як уторік! Я ж тобі дам горох! поведу до смотрителя.

– Дядечку! я ще вперше, – почав Антосьо, – і то я був би не пішов, якби знав, що це ваш горох. Оттой, що втік, казав, що горох його хазяїна.

– Не вибрешешся, – почав молдаван, – знаю я ваших!

І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт на дворі восени, а далі душа й на мірі стала.

Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. – І почав: