Розділ «Частина перша»

– Та добре ж, – каже Ґава.

– Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи далеко втече, – каже Папуша.

– Ну, Ґаво, – каже Карман Іванович, – ти бігаєш, як жоден молдаван не побіжить; попробуйся!

Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.

– А ну, – каже Ґава, – зо мною чи справишся?

– А ну! – каже Антосьо.

– Пожди ж, – каже Ґава, – станьмо нарівні, та по команді.

Стали нарівні, і Карман Іванович почав: «раз-два-три!» З цим словом і рушили. Та Ґава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.

– Добре, – кажуть чвертокласники, – добре бігаєш! і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій станції, щоб той не грався.

Пройшло скільки часу від цієї проби, як в суботу знов прийшли ті ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стручків за шага. Антосьо хльостав різкою на городі.

– Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами, – кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою. Вийшли на степок – цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця і на полудень; під сонце зараз же долина і друга гора; по горі вітряки і хатки по узгір'ю; а на полудень верстов за сім поперечню гору видно, на горі ліс і шинк; все видно, як на столі – де птах снує понад пашні, і те видно. А все поле в смугах: та зелена, та ще зеленіша; та вже сіра, та половіє – збіжжя видно; а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурудзи. Кукурудза ж зжовта-зелена, горох зелений-сіроватий, а хто очі добрі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, – то цвіт.

Антосьо не знав, чого й на що старші взяли його з собою, і йшов – як от лоша за возом. «Може, – думав, – до криничок». В ту сторону в полі славні кричнички, і школа по суботах було ходить туди; бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа розкішна трава – не жнеться, не коситься. Славно було покачатись в цій траві! На степку старші посідали. Ґава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, й позакурювали.

Як ось летить один школяр – невеличкий, обдертий і босака.

– Він? – показав Карман Іванович.

– Він, здається! – озвавсь Ґава.

– Він, він, – каже Папуша.

І Антосьо глянув: хто б це такий? – думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоїще; звавсь Ковинський; літ мав з шістнадцять.

– А що, Ковинський, – почав Ґава, – от тобі компанія! – Окинув оком він Антося, а цей його, й мовчать.

– В дорогу, чи що? – каже Папуша.

– Хоч і в дорогу, – озвавсь Ковинський.