Розділ «III»

– Братогубна?!-спалахнув гетьман Потоцький i брязнув шаблюкою об крiселко.– Коли б тiльки на тобi не шляхетська зброя, ти б менi заплатив головою за те, що нашими братами хлопiв назвав. Молодий шляхтич пiдвiвся i затремтiв, обурений гнiвом.

– Я мушу, ясний графе, заступитись за молодого драгуна, за його щиросерде завзяття, – промовив улесним голосом Лянцкоронський. – Звичайно, i хлопи суть християни, тiльки iншого розуму, а всi християни вважаються за братiв по Христу.

– Чи не набралася й панська вельможнiсть якого-небудь схизматського розуму? – процiдив пан Потоцький, повернувшись з показною погордою до Чарнецького. – В кожнiм разi, пане воєводо, я вбачаю, що юнак має такий небезпечний i до наших шляхетських засад не подiбний свiтогляд, на який не можна упевнитись в бої.

Поблiд вiд образи юнак, вiдкинув назад свої кучерi пишнi, пiдголенi елегантно кружком, i вiдповiв з благородним запалом:

– Мiй свiтогляд, мої думки, яснiйший графе, менi кажуть усю кров до останньої краплi пролити за добро i за спокiй моєї ойчизни, за честь нашого пишного лицарства i за свободу нашої Посполитої Речi. З дитинства ходив я до грецької церкви i там навчився вiротерпiння; проте, дiзнавшись, що мене охрещено католиком, я зумiю чесно ним бути i зумiю вмерти, але за правду, за волю i за наш край! Присягаюсь яснiйшому пану усiм, що маю святого,– могилами батькiв i дiдiв, славою моєї Литви i величчям Посполитої Речi, що без вагання буйну зложу, де скаже менi мiй повин.

– Незле слово,– прищуривсь Потоцький,– але все ж прошу пана воєводу керувать поки новака не до бою, а до перемов; очевидячки, язиком владає вiн лiпше, нiж мечем.

Шляхтич хотiв був ще вiдповiсти на теє, але Потоцький рукою махнув, i молодий драгун, уклонившись поштиво, вийшов геть iз каплицi.

– От за таку образу, – покрикнув Чарнецький, аж заша-рiвшись вiд шаленостi, – що огидне бидлисько покалiчило нанiвець мого родича, от за одно це буду мститись до сатанинського нестяму, – нi баби, нi жiнки, нi дiвчини, нi навiть дитини не ощаджу,– випалю, винищу, видавлю все, щоб i насiння вiд цього гадючого кодла не лишилося!

– Ось моя рука, пане воєводо, – простяг свою руку Потоцький, – тiльки-но в винищеннi ворога до ноги i лежить благо ойчизни.

– Так, так, ясний графе! – вiдiзвалася бiльшiсть, а меншiсть похнюпилась мовчки.

– А я мислю, – пiдняв голос гетьман напольний, – що така бойня шалена появить за собою саму-но руїну, яка, нарештi, i стане могилою Польщi: не в знищеннi своїх кревних пiдданих, якi й боронять нашi крайницi, лежить сила держави, а в спiльнiй користi та згодi.

– Шкода, бардзо шкода, що ми з паном вельможним навпаки розiйшлися думками, – вiдрiзав з пихою гетьман коронний, – але тим паче я поступитись своїми не можу i даю наказ: сьогоднi ж уранцi всiма потугами вдарить на Бушу, сплюндрувати її, розграбувати до пня, жодної душi не випустити живою, жодної, – наддав вiн, – прiч вродливиць з жоноти… а гiрших – татарам.

– Я повинен коронному гетьману заявити, – напружив слово Лянцкоронський. – Iнтереси вiйни, а з того й вiтчизни потребують не забарювати тут вiйська, а лишить задля нагляду хiба одну яку коругов; нам треба хапатись до Бара i зломити борвiя у цiм краї – полковника Богуна; тiльки в тiм разi ми з безпекою зможемо рушити на головнi сили ворожi. Всяка ж забара дасть Богуну змогу стягти потуги, скрiпитися силою; тодi ми опинимося в лабетах i нашi спiльники татари, утративши надiю на здобич, кинуться нашi краї грабувати i на нас самих зброю повернуть… Уже недарма i на сьогоднi не прибув сюди ханський син.

Слова Лянцкоронського були надто важливi i зрушили своїм тягарем всiх; але це збурило iще бiльш непохилу волю магната.

– Чудову панської можностi думку я заховаю на спогад, – кепливо вiдповiв крiзь зуби Потоцький, – але прецi ж я по волi славутнього сойму тут стою за коронного гетьмана, то з того на менi одному i вiдповiдальнiсть лежить за розпорядки, а панський обов'язок лишень пильнувати, аби мої накази справлялись до слова.

– Свої обов'язки, ясний графе, я знаю! – промовив Лянцкоронський,кивнувши головою недбало.

– Ну, так я наказую: зараз же удосвiта, не гаючи й хвилини, добуть Бушу i до ноги знищити всiх!

– Ким не ким, а вже мною яснiйший граф задовольнений буде! – гримнув, скрегочучи зубами, Чарнецький. – Я їм гарячого сала за шкуру заллю, потiшуся над собаками! Нагадаю їм до сконання мого небiжчика батька.

– Так, так! – злорадо зареготав гетьман.– За потiху пана Чарнецького, за його помсту преславну! – пiднiс вiн налитий джурою келих.

А осяяний трiпотливим свiтлом лик богочоловiка дивився згори лагiдно на сп'янiлi i розсатанiлi вiд злоби обличчя, позирав кохано на дiтей своїх, за яких i розпинавсь на хрестi.