Розділ «III»

– За кобiт i за любощi! – пiдняв келих Потоцький.

– Вiват! – загримотiло навколо.

– Хоча й отi хлопки,– вiв далi, смакуючи губами, Потоцький, – неелегантнi, грубi, незграбнi i кiзяком тхнуть… але iнодi, панове, я люблю дичину залежалу… Хе-хе-хе!!

– Досконале, ясний графе! – пiдхопив, потираючи руки, червоновидий, банькатий, з закрученими догори вусами пан Яскульський.– Присягаюсь святим Паркелем, що кобiта i вино, та ще як до них додати пєньондзи – найкращi утiхи на свiтi. За Венеру ж, Бахуса та Меркурiя, ясне лицарство! In hoc trinitario est veritas! Вiват!!!

– Вiват! Вiват!! – розляглося навкруг.

– Тiльки єдину увагу додам я,– вiдмовив Чарнецький,– щоб українських хлопок до кобiт не єднати: вони – тва-рюкгi!

– Мiж українками i по красi, i по душевних достотах суть привабнi жiнки i дiвчата,сперечив якось нiяково i нервово молодий шляхтич, що сидiв осторонь i не доторкався до кубка.

Всi звернули увагу на таке в лицарськiм колi зухвальство – на оборону пiдлих схизматок, якi у вельможної шляхти мались за найгидшi, приниженi тварi.

Зборонець був огрядний i стрункий – красень юнак; його бiле, благородне чоло обмежали золотисто-каштановi кучерi, на виразнiм обличчi свiтились ласкою i вiдвагою синi очi.

– Хочай й лицарський повин боронити кобiт, але на цей раз, пане, твоя оборона занадто смiлива i дражлива,– зауважив по невеликiй паузi гетьман Потоцький.

– Даруйте менi, яснiйший графе, що я насмiлився тут виявити свою думку; але мене змалку наставили говорити правду усюди,– промовив з достотою молодий лицар, уклонившися гетьману низько.

– I я прошу вибачення за його,– додав Чарнецький, – тим паче, що вiн, на лихо собi, виховався у хлопiв i не змiг ще досконально спiзнати магнатських звичаїв i обичаїв.

– Яким робом мiг шляхтич шанобний виховуватись у хлопiв? – здивувався Потоцький.

– Дуже просто, ясний графе: якийсь iз сих гайдамакiв розбишака спалив, нiбито з помсти за свою бидлиську сiм'ю, у мого дiвера хутiр, вигубив цiлу фамiлiю, i захопив гвалтом одного лишень хлопчика у полон, i повернув шляхетного сина на своє хлописько.

– Вiн мене мав не за хлопа, а за свого рiдного сина,– поправив тремтячим вiд обурення голосом молодий шляхтич.

– Сором, пане! – покрикнув грiзно Чарнецький.– Через тебе соромiцькою кров'ю спалахнув мiй вид: не мати гонору i перед лицарством хвалитись своєю ганьбою, що був змушений гвалтом сином лiчитись тiєї родини, що твою матiр, сестер i братiв поконала…

У молодого шляхтича блиснули очi благородним вогнем, i вiн згорда вiдповiв:

– За мене, пане воєводо, не знадобиться червонiти нiкому: хочай мене вигодовано i виховано у хлопськiй сiм'ї, але тi хлопи мене змалку вчили правди, i честi, й добра, вчили, по своїй вiрi схизматськiй, i в ворозi людину вважати i битися з ним по-лицарськи чесно.

– Ого-го! – перенiсся ображений буркiт довкола. Чарнецький збурено стиснув у шаблi держак; Потоцький стукнув об стiл келихом, аж многоцiнна рiдь розлилася; один тiльки Лянцкоронський усмiхнувся самовтiшне i згорда.

– Я вiрю панському слову, що гайдамаки винищили мiй рiд,– вiв далi поривчасто шляхтич,але той, що мене зрятував, чи був межи ними, то ще питання? Навiщо б вiн, панове лицарство, визволяв ворожого сина? Хiба б, може, для тяжчого катування, для гiршої муки, але ж не задля ласки й упаду? Це непорозумiння страшенне, ця пекельна непевнiсть менi вибачає зневiр'я… В нашу добу, коли й закон, i права поваленi в крив'янi калюжi i безкрая брато-губна…