Розділ «ІІІ»

– Ну, а що, то приймаєте мя до себе?

– Таже чуєш, що приймаю, – сказав старий. – Тілько, розумієся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.

– Га, чень ми вже якось погодимося, – сказав Бенодьо.

– Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоть то мені з тими синами, правду рікши, не ведеся!… (Молодиця знов обтерла очі).

– А почому ж ви озьмете від мене?

– А є в тебе який рід?

– Мама є.

– Стара?

– Стара.

– Ну, то даш по шусці на місяць. Бенедьо оп'ять видивився на старого.

– Ви, певно, хтіли сказати «на тиждень»?

– Я вже ліпше знаю, що я хтів сказати, – відрізав старий. – Так буде, як я сказав, та й досить о тім балакати.

Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сів на свій стільчик і, нахмурившись, почав накладати люльку.

– Та, може б, на згоду принести горівки? – заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спідлоб'я.

– Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди ані ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! – відрізав він гнівно.

– Але я чув, що в Бориславі кождий мусить пити, хто при кип'ячці робить, то я й за про теє…

– Правду казав, хто се казав, а тілько, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсігди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тілько роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!

В тій хвилі молодиця встала.

– Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, – сказала вона до Бенедя. – Бувайте здорові, пора мені йти.

Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю вернув.