Розділ «I»

– Га, я дуже того бажаю… Ах, і ще так кружок добрих приятелів, таких, як ви, любий сусідо, – ні, більше би мені нічо до щастя не хибувало…

– Ну, щодо мене, – сказав, усміхаючись, Герман, – я з Дрогобича не втечу, мене можете мати завсігди на свої услуги.

– О, я знаю, – сказав Леон і кріпко стиснув Германову руку, – я знаю, що ви щирий, добрий чоловік! Не повірите, як я віддавна бажав з вами ближче познакомитися… А що ж ваш син? Правда, я не маю честі знати його лично, але він уже наперед милий мені і дорогий, як своя власна дитина.

Герман трохи скривився на згадку про сина, мов нараз в медівнику схрупнув зерно перцю.

– Мій син, – сказав він неохітно, – дякую вам за ласкаве запитання! От, працює, що може.

– Ну, того й не кажіть! – скрикнув Леон. – Я й сам знаю, що син такого батька, певно, й хвилі не просидить дармо! Ех, дорогий сусідо, який би я був щасливий, якби-то ми могли взятися оба докупи, зійтися близько у всім так, щоби… – Він урвав і глядів на Германа, а Герман на нього, не вгадуючи, куди той цілить.

– Знаєте, – почав знов Леон, – нинішній день такий великий і щасливий для мене…

Саме серед тої розмови оба бесідники встали і підійшли до вікна, бо в буді зробилось душно. Герман виглянув у вікно надвір. Ледве відступив від вікна, коли нараз кусень цегли, мов стріла, влетів крізь вікно саме туди, де стояв Герман. І якраз, коли Леон говорив про велике нинішнє щастя, цегла гепнула перед ним на стіл, в купу склянок. Болісно дзенькнуло і розприслося скло, а цегла полетіла далі і, ударившися ще о противну стіну, впала на землю. Всі позривалися з місць, а Герман поблід мов полотно: він догадувався, що цегла вимірена була в нього.

– Що се? Що се? Хто се такий? – почулися тривожні крики. Леон, Герман і ще деякі гості вилетіли надвір. Надворі тож крик.

– А лапай-но го, драба якогось! – кричав з усієї моці майстер.

– Хто ту цеглою кидаєсь? – крикнув і собі ж Леон.

– А он, прошу пана, якийсь драбуга-вуглярчук. Плентався ту по улиці, зазирав, зазирав, а далі, як побачив отого пана (показав на Германа) у вікні, та за цеглу, – як фурить, та втеки! Лапай го, лапай та на поліцію! – обернувся, заорав майстер до двох робітників, що гнали долів Зеленою улицею за утікаючим вуглярчуком в чорній, як смола, сорочці і в такій же опинці.

– Овва, то бестія втікає! Не здогонять! – говорив майстер.

Робітники, що гнали за хлопаком, також, здається, були тої гадки, бо зупинилися задихані. Але один схилився, підняв камінь і шпурнув ним за утікаючим, що вже якраз був на скруті. Камінь вцілив вуглярчука в саму п'яту, і той, почувши біль, скрикнув, як скажений, і щез за муром. Крик той дивно вразив Германа.

– Ей, а се що за хлопак? – спитав він. Ніхто не знав вуглярчука. Але Леон глянув на Германа і аж злякався.

– Мій боже, а вам що таке?

– Нічо, нічо, – відказав Герман, – то, відай, від задухи. Щось мя тут, у грудях, стисло. Але той голос, той голос… якийсь такий дивний…

Леон не міг поняти, чим дивний той голос. Йому він видався зовсім звичайним. І Герман не вмів витолкувати собі, що се за голос, – йому здавалось, що він десь чув його, але де, не знав. То тільки знав, що якоюсь таємною, недослідимою силою голос той збентежив у нім якісь страшні, давно забуті вражіння, якусь бурю, котрої сліди ще не загладились в його серці. Але що се такого, і як воно взялося, і як було зв'язане з тим диким, болісним викриком удареного вуглярчука, сього не міг Герман собі вияснити.

Леон між тим взяв його попід руки і повів в сад, під тінисті дерева, на пахучу високу траву. Холоднавий, свіжий воздух живо вспокоїв Германа, і Леон зачав йому знов говорити про свої бажання і надії:

– Ах, як горячо я віддавна ждав такого дня, як нинішній! Як я бажав, щоб від нього починалася нова, спокійна, щаслива доба мого життя! Щоб в нім на всі боки понав'язувались для мене щасливі вузли! І ось прийшов той день, надії мої збулися, вузли нав'язані, крім одного і найважнішого… Ах, а ви, дорогий сусідо і приятелю, ви зробили б мене найщасливішим чоловіком у світі, якби помогли мені нав'язати той послідній, найважливіший вузол!…