Розділ «XVІ»

– Але кого ж вишлемо до них в тім ділі? – питався Герман.

– Най іде хто хоче, я не піду, – сказав Леон. – Се розбійники, роздерти готові чоловіка.

– Коли ваша воля здати се діло на мене, – говорив Герман, – то я радо для всіх прийму на себе сей труд.

– Добре, добре! – роздався гомін.

– А коли так, то прошу послухати ще ось що. Прийшла мені на думку ще одна річ, котра, може, зробить їх податнішими до згоди. Як бачимо, на все вони приготовилися, страви накупили, варти порозставляли, – але о хати, певно, не постаралися. Адже всі вони мешкають в ваших хатах! А що, якби ви зараз, нині ще всім виповіли помешкання. Пора вже досить холодна, як на то, сеї ночі вітер схопився стоковий, студений і дує, – будуть мусили зябнути під голим небом, то зараз почують, що недобре то з нами війну провадити.

– Воно-то правда, – сказали несміливо деякі жиди, – але хто знає, чи вони схотять уступитися? Чи то їх ще дужче не роздразнить?

– Га, побачимо, – сказав Герман, – а стрібувати, я думаю, можна! Адже що ту великого? Кождий має право виповісти комірникові хату, коли йому сподобається.

– Ну, стрібуємо, – відказали жиди.

– А коли так, то підемо! Піду там до них, почую, чого вони хочуть. А пополудні, так коло третьої, прошу вас всіх знов до себе, – почуєте, на чім стоїмо, і будемо могли урадити напевно, що нам діяти!

З тим жиди розійшлися.