Розділ «XVІ»

Леон прикусив губи на ті слова, – Германова різка відправа вколола його дуже, але він чув, що не може на неї нічого відповісти, і мовчав.

– Я ще раз кажу, – говорив далі з притиском Герман, – платилось їм замало! Ми тут прецінь самі свої, то ми можемо до того признатися між собою, коли нам іде о то, щоби пізнати причину тої бунтації. Адже ж воли не ревуть, як ясла повні! Розумівся, інша річ – признатися до того ту, самі перед своїми, а інша річ – говорити щось подібного перед ними! То би нас зарізало!

– О, певно, певно! – скрикнули жиди, раді з такого обороту Германової бесіди.

– Я се для того підношу, – говорив далі Герман, – щоби вас переконати, що ту нема ніяких посторонніх бунтарів і що се річ дуже серйозна та поважна, котру треба якнайшвидше втихомирити, щоби з неї не виросло яке більше нещастя.

– Нащо вже більшого, як те, що ось тепер на нас упало!

– Е, се ще байка, – відказав Герман, – не то ще може бути, коли не зуміємо швидко замовити бурю.

– Але як, як її замовити?

– Отже ж ту, як бачу, в два способи. Очевидно, що вони до тої змови приготовилися, і то добре приготовилися. Бо зважте все! Більша половина опустила Борислав, по селах висланці їх попідмовляли народ не йти сюда на роботу, поживи собі наладили, – одним словом, забезпечилися. Але, будьте ласкаві, зважте лишень, що все те потребує грошей, багато грошей. А відки у них вони возьмуться? Правда, ми чули щось, що у них складки робляться, але що вони могли наскладати? Певно, що небагато. Значиться, одна моя рада була би: сидіти нам спокійно, не туратися до них, не панькати коло них, а ждати, поки всі їх запаси вичерпаються. Тоді вони певно прийдуть самі до нас і стануть на роботу по такій ціні, яку ми їм подиктуємо.

Герман при тих словах уважно глядів на лиця окружаючих, щоб вичитати з них, яке вражіння зробить його бесіда. Вражіння мусило бути не дуже добре, бо багато лиць геть поперекривлювалося, мов від гіркої редьки.

– Та воно б то добре було, – сказав вкінці Леон, – ждати! Коби-то ми знали, що їм нині-завтра запасів не стане. Але що, як вони забезпечилися на який тиждень або й ще на довше?

– А відки ж би у них тілько грошей набралося? – спитав Герман.

– Хто знає? – відказали деякі жиди, ззирнувшися з Леоном.

– А довго чекати нам не можна, – тягнув далі Леон. – Самі знаєте, у нас контракти, терміни добігають до кінця, робота мусить якнайшвидше кінчитися, куди ту чекати?

– Га, як так, то оставсь тілько другий спосіб: вдоволити їх жадання.

– Їх жадання! – скрикнули жиди майже всі в один голос. – Ні, ніколи! Радше військо і жандарми!

– Але ж, панове, – уцитькував їх Герман, – лякаєтесь тих жадань, немовби вони не знати чого жадали. Ану-ко, скажіть, будьте ласкаві, котрий знаєте, чого вони жадають?

Жиди стали, мов теля перед новими воротами. І справді, в сей спосіб вони не завдавали собі досі того питання. Робітники видавались їм досі тільки ворогом, котрого будь-що-будь треба побороти, але входити з ними в якийсь торг, старатись вирозуміти їх жадання – о тім вони досі й не думали. Перший Леон здобувся на слово:

– Як то не знаємо? Одного жадають: більшої плати!

– Ну, се ще хто знає, що за більшої плати, – відказав Герман. – Чи хотять, щоби їм підбільшено плату о п'ять центів, чи взадвоє проти попередньої. Коли тілько так взагалі «більше», то се ще нічого страшного, видно, що можна й поторгуватися. Але я кажу – насамперед дізнатись би нам докладно, чого вони жадають. Може, вони й зовсім не того хочуть або, може, окрім того, й ще чого іншого хочуть? Адже ніхто їх о то не питався!

– Правда ваша, треба спитати їх самих, почуємо, чого їм треба! – загомоніли жиди.