Розділ «Частина четверта»

ДИПЛОМАТІЯ З ПРАВДЯНАМИ. АВСТРІЙСЬКІ РУСИНИ НА АРХЕОЛОГІЧНОМУ З'ЇЗДІ В КИЄВІ. БІБЛІОТЕКА «СІЧI»

Ось ми в Києві!… Багато було для нас в цьому слові, та не місце мені розводитись про те в австро-руських споминах. Я розкажу про Київ тілько таке, що просто мало стосунок до Галичини або поясня мої галицькі стосунки. В Києві я знайшов гуртик старих товаришів значно вбільшений та, окрім того, чималий гурт молодіжі з українським напрямком, або навіть два гурти; один найбільше з студентів історико-філологічного факультету, другий, численніший, з ріжних; перший звали звичайно словарникам и, другий, не знаю чого, общиною. Обидва претендували на ім'я молода громада і не дуже-то мирились проміж себе. Мене більше інтересували перші, мої будучі слухачі. З тими я й більше познайомився.

То були молоді люди досить щирі, але трохи в'ялі, може, через те, що були переважно з духовних семінарій і через те старіші віком, ніж звичайно наші студенти з гімназистів. Вони досить примірно працювали над лекціями й над вибором слів до українського лексикону (праця, зрештою, плачена); деякі поробили інтересні праці по історії України по вказівкам професора, але загального образування, навіть історичного, мали не багато; більша частина, навіть не знала й не чула потреби знати європейські мови. Звісно, політичне образування їх було зовсім слабе. В так званих радикальних (соціалістичних) кружках молодіжі, по крайній мірі серед проводирів, того образування було тоді далеко більше, хоч воно було й однобічне, бо зводилось на саму економію та почасти на філософію позитивного напрямку – наслідок впливу столичних «кружков самообразования» і «книжних складов» 1869 – 1872 рр. {Для генези кружків в тодішній київській молодіжі приведу кілька слів з листа одного старого приятеля з р. 1871: «Юных сил не видно, да и откуда родиться им? Неужели от таких бесплодных смоковниц, как X. У. (проф[есора] іст[орико]-філолог[ічного] фак[ультету]) et tutti quanti?[26]. Социологии в Киеве, как и везде, много: все лучшие силы там. Ho c какого пункта должна идти машина прогресса – с социального или национального – вот вопрос, о котором можно бы поспорить с Вами, Михаил Петрович. И NN передает о чехах то же самое, что Вы, с тонкою наблюдательностью и в осязательно убедительных формах передаете в своем письме. С фактами и я согласен, но с толкованием – никак.» і т. д.} В «общине» було немовби більше широти думок, та все-таки було багато туману та таки й поверховності; «общинники» стояли якось посередині між археологією і лексикографією словарників і соціальною економією радикалів і притому не вглублялись ні в одну, ні в другу. Проти радикалів вони були досить ворожо настроєні (а словарники ще більше); вони звали звичайно радикалів поперечниками, мовляв: діаметрально противні.

Тут було чимало кружкового антагонізму, якогось несвідомого, котрий здибається скрізь між студентськими кружками, була й резонна доля реакції проти доктринерства й нівеляторства рос[ійських] радикалів, та була й велика доля необразованості, нерозуміння соціальних справ, нерозуміння, котре теж змагалось виробити й собі своє доктринерство,, свій фанатизм, так що мені навіть прийшлось не раз доволі різко «осаджувати» просто реакційні виходки словарників проти поперечників і навіть рішуче запротестувати проти цього слова. Коли мені замітили, що радикали зовсім не хотять знати українства, я одповідав, що, значить, вони тільки плохі радикали, бо радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть недодумавшийся радикал, так само як і українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл. Ця фраза більше дивувала молодих громадян, ніж була їм зрозуміла. Зате один зі старших приятелів підхопив її і переказував її й по кружках радикальних, з котрими він мав стосунки. Сміючись і вживаючи одну з фраз адвоката Спасовича, тоді круживших по Росії, він казав: «Др[агоман]ов замислив общий кавардак: вивернути догори ногами й злити в одно радикальство й українофільство». Добре характеризує політичне образуйання тодішніх українських кружків, що цього приятеля за його радикалізм, приміром, звали Гамбетою і здивувались, коли я раз сказав: «Нащо ганьбити доброго чоловіка, прикладаючи до нього ім'я цього крутія, котрий сам не зна, чого він, власне, хоче, окрім кар'єри?» Та так мій бідний приятель, чесніша душа, покінчив і життя своє з іменем шефа французьких опортуністів!

Зрештою, общим кавардаком і взагалі біжучою політикою в Києві я займавсь мало: курс в університеті і праця коло «Исторических песен малорусского народа» та в «Юго-зап[адном] отдел[ении] геогр[афического] общества» забирала у мене майже весь час. Окрім того, я хоч і нажив собі репутацію політичного агітатора, та дійсно ніколи не мав ні здібності, ні смаку до прямої політичної агітації і ще менше до її рутини: партійна (в Росії – кружкова) дипломатія, конспірація і т. д. мені були завше навіть прикрі. В політиці я завше покладав найбільше ваги на політичну науку, котра мусить виясняти людям напрямок і грунт їх громадської праці, а способи праці кожна особа чи кожний громадський елемент знайде собі сам одповідно до своїх сил, натури й обставин; через те я з свого боку старавсь, наскільки було сили моєї, викладати сурйозно науково й спокійно свою частину політичної науки (історії) з кафедри й літературно {За 3 1/2 семестра, в котрі я викладав в К[иївськім] університеті, поки мене з нього вигнав гр[аф] Толстой, я вспів пройти: огляд історії, історіографії і історії філософії переважно класичних народів, первісну культуру (людей іскопаємих і диких) і почав історію народів старого Востоку. В петербурзьких журналах вспів я напечатати: «Борьба за духовную власть и свободу совести в XVI и XVII в.», «Новокельтское и провансальcкое движение в Франции», «Народные наречия и местный элемент в образовании», «Евреи и поляки в Юго-Западном крае»; в Києві я дав реферат в «Географ[ическом] обществе»: «Отголосок рыцарской поэзии в русских нар[одных] песнях» і на Археолог[ічному] конгресі 1874 р. – «Малор[усские] песни и легенды о кровосмешении»; окрім того, я зробив свою долю в І і II тт. «Исторических песен малор[усского] народа» (переважно замітки порівнявчі), упорядкував матеріал «Малор[усских] нар[одных] преданий и рассказов» і виробив програму, по котрій були уложені буковинські пісні Купчанка. Газетні статті мої (в «С[анкт]-П[етербургских] вед[омостях]», «Неделе» і «К[иевском] телеграфе») були переважно по історії укр[аїнської] літератури і громадського руху в Галичині. Окрім того, я виготовляв видання «Повістей» Федьковича. Як бачите, на практичну політику в мене навіть не могло бути й часу.}. Я покладав надію, що спеціально наших студентів по частині економічній просвітить приятель мій Зібер, котрий з початку 1874 р. почав викладати політ[ичну] економію й статистику студентам юристам та й історикам. Гарячіша й пряміша політична агітація в мене зводилась тоді майже виключно на Галичину, в котрій упорядкування прогресивного напрямку на грунті політичної вільності, яку все-таки мала Галичина по конституції, мусило, по моїй думці, влегшити общий кавардак і в російській Україні.

По моїй думці, початком до того могло бути, коли б «Правда» була, як умовились ми, хоч коаліційним органом народовців і прогресистів галицько-українських та коли б Товариство імені Шевченка почало свою наукову працю над народним життям теж, як було вмовлено. Тільки ж в Галичині ніхто й не думав держатись тих умов.

Віденські статті не печатались у «Правді», а замість того там появились дописі з російської України з безтактовними виходками проти московського нігілізму, навіть проти поміркованого радикалізму російського, навіть проти такого, котрий ставив перед Росією й слов'янством iдеал федералістичний («Политика как наука» Строніна), причому дописувателі явно перекручували факти, щоб вбільшити ненависть національну проти великорусів. Це уїдання против великорусів було просто огидне, бо воно йшло поряд з консерватизмом не тілько перед австрійськими порядками, а навіть перед російським урядом, і направлялось, власне, на громаду, на народ. Кілька поправок, котрі я написав з поводу важніших перекручувань, в «Правді» не були взяті на увагу. З Товариством імені Шевченка сталось ще гірше. Ні одна з умов, уложених згаданим в попередній частині комітетом, не вдержалась, а, окрім того, мов навмисне, поставлено головою організаційного комітету товариства Качалу. Статут і проспекти, публіковані цим комітетом, виробляли замість широкої основи для товариства олігархію {Для права бути дійсним членом статут ставив умову: одноразову сплату 100 гульд[енів], котрі виділ міг розділити на 10-гульденові рати. Цей (виділ з 5 членів) і був поставлений як пан над товариством, в котре зразу могло дістатись тільки 33 члени. Хоч статут і обов'язував скликати щороку загальні збори, тілько ж виділ цього не робив.}, відсували зовсім наукові цілі товариства, а висували наперед комерчеські наживання маєтку через топографію, словом, поновляли в народовському таборі якраз ті самі хиби, які були в адміністрації й напрямку святоюрського «Народного дому». Ніякі намови листами не помагали. Треба було зробити щось рішуче. Я предложив товаришам послати в «Правду» одвертай колективний лист, котрий би «Правда» мусила опублікувати. Осьде той лист враз із приміткою до нього ред[акції] «Правди» (гл[яди]: «Правда», 1873 р., стор. 660-664).

---

Одкритий лист з України до редакції «Правди»

---

У остатні часи серед боротьби галицько-руських партій з поводу послідніх виборів до державної думи публіцисти обох партій, як централістів, так і федералістів, у своїх доводах часто виходили за границі Галичини і покликувались то на Росію узагалі, то на Україну почасти. Публіцист федеральної партії п. Н. Загірний навіть назива свою партію українською («Політика русинів», стор. 17). Це дає нам право, і яко гражданам Росії, і яко українцям, подати і собі голос перед галицькою громадою в ділі програм, заявлених обома галицько-руськими партіями, і просити шановну редакцію «Правди» дати у себе місце цьому нашому листу.

Політику і програму, заявлену «Рускою радою», ми не можемо знаходити іншою, як для слов'ян згубною, для галицько-руського народу недостойною, а для Росії, на котору покликуються публіцисти «Рускої ради», шкідливою – бо «Руска рада» піддержує гегемонію навіть не усього німецького племені, которе яко народ не має жадної користі од зневаги прав других народів, а гегемонію тілько одної німецької централістичної партії над усіми народами, а надто над народами слов'янськими, піддержує ту партію, которої органи найзліше ворогують і против Росії яко слов'янської держави, маючої прямий інтересу задержанню і вкріпленню Австрії на основі рівноправності народів. До того ж і там, де політики «Рускої ради» одходять од так званих «вірноконституційних» централістів, вони вп'ять-таки заявляють програму, стілько ж згубну для слов'ян, скілько шкодливу для Росії і по усьому недостойну галицько-руського народу, бо піддержуючі те, що єсть самого шкодливого у системі централістів і при тому згоджуючись на програму нижче австрійських католиків, політики «Рускої ради» стають против того, що одно тільки і є симпатичне у політиці «вірноконституційних», і піддержують ультрамонтанство, противне поступу усіх народів, ультрамонтанство, против которого малоруський народ бивсь енергічно у славніший період своєї історії, од котрого завсігди одвертавсь народ великоруський і которе було і є ворогом усіх руських племен, складаючих Росію.

Ми не можемо згодитись і з програмою партії галицьких федералістів, як вона виложена у брошурі п. Н. Загірного, бо шановний автор, називаючи свою партію консервативною, подає голос за конкордат, за конфесійні школи, за привілегії католицької церкви (бо що інше значить бажання, щоб держава і ця церква «всперали» одно одного?), против гражданського шлюбу, против шлюбу між різновірцями, против переносу торгів на празники і т. д. Яко слов'яни і українці, ми признаємо себе друзями федеральної системи – т. є. не стілько федералізму коронних країв, скілько федералізму народностей і широкого самоуправу земського і громадського, однак же ми бачимо підставу щастя слов'ян узагалі і малоруського народу почасти тільки у основах прогресивних, которі не мають нічого спільного з конкордатом і ультрамонтанством.

Яко граждане одрубної од Галичини держави, ми ніколи не позволимо собі вказувати своїм галицьким соплеменникам подібної програми політичної; можуть вони піддержувати ту чи другу систему виборів, увіходити задля парламентської тактики у хвилеві компроміси з тією чи другою партією, але як соціальні і культурні основи, спільні для усіх освічених народів і громад, не можуть бути ділом хвилевої тактики і компромісів, і як ім'я нашої землі і народу згадувалось і згадується у боротьбі і програмах галицько-руських партій, то вважаємо обов'язком, щоб відсторонити усяке нерозуміння, виголосити, що

1) той, хто зветься руським і говорить про одностайність усіх руських племен, але піде і голосуватиме у державній думі противу прав усіх і кожного слов'янського народу, той не знайде собі симпатії у освіченій громаді в Росії.

Так само як і 2) той, хто піде против свободи совісті і освіти за ультрамонтанство

і 3) хто хоть би і признав федералізм країв і рівноправність народностей, але при тому не держиться у питанях політичних і соціальних основ свободи і народоправства, а у питанях культурних – свободи розуму, той хай не покликується на народ і народовців на Україні.

Прикладаємо до цього листа підписи, скілько могли їх зібрати за короткий час.

Надіємось, що руські і слов'янські видання в Австрії перепечатають цей лист.

(Підписалось тридцять один чоловік). {Між підписавшими цей лист було чимало й словарників, котрі з радістю говорили мені, що вони «в перший раз беруть участь в ділі, котре має принципальний характер».}

Чималою радоcтю наповнив нас цей лист з України, бо він показує нам не тілько, що наші брати українці інтересуються живо справами своїх родимців в Галичині, але є ще й новим доказом того, що симпатії України, а тим самим і симпатії ліберальної Росії, себто тої, котора шукає щастя свого краю не в розширенню границь, а у піднесенню і розвою єго і з которою у політичних, соціальних, релігійних і в культурних питанях наші українські брати взагалі ідуть разом, що симпатії України і поступової Росії суть по нашій стороні, по стороні галицьких русинів-народовців.

Сей лист пожаданий нам єще й тому, що подає нам нагоду трохи докладніше заявити наші цілі, наші прямовання, которі часто не тілько ложно бувають представлювані нашими противниками, але не раз і фальшиво розуміються нашими приятелями.