Розділ «Частина четверта»

– А мені сказано, що Вас уже замкнуто.

– Хто?

Не сказав.

По дорозі заходжу в університет, сиджу в лекторії професорській. Входить один професор натураліст, трохи нагадуючий гоголівського Ноздрьова характером. Стає в дверях, хреститься:

– Свят, свят, свят! Драгоманов, откуда Вы? Из-под ареста?!

– Ну, ось! Хто вам сказав?

– Та мені казали, що арештовано одного професора філолога, так я й подумав на Вас… Казали ще, що він з галичанами має стосунки.

– Та й я чув подібне, – одповідаю, – так я подумав на іншого.

– На кого? – спитало мене кілька голосів одразу.

– На Гогоцького, – кажу. (Гогоцький, між іншим, зносивсь здавна з галицькими славістами, і йому прислана була потім депеша з Галичини, буцімто я держав на мітингу в Галичі промову про те, щоб одділити Україну од Росії до Польщі.)

При імені Гогоцького професорська лекторія оголосилась реготом несказанним, мов гомерівський Олімп.

– І я чув про Вас таке ж саме, – сказав мені один юрист, коли незабаром ми виходили поряд з університету. – Ви мусите стерегтись… Це один із способів доносу – пускати чутку, що вже арештовано когось.

Д[обродій] Пл[ощанський] вернувсь у Львів і там у «Слові» почав уже цілком одверту кампанію проти «злонамеренного» кореспондента «С[анкт]-Петерб[ургских] ведом[остей]» и «В[естника] Е[вропы]», називаючи його по імені й прикладаючи йому новий епітет «бакунинско-польский агент…» А поряд з тим звістки про арест пр[офесора] Драгоманова появились і в німецьких газетах…

Були в Києві в часи з'їзду і русини буковинські. Два, здається, були записані й між членами з'їзду, але майже не показувались там, хоч прислали чи привезли інтересні церковні речі на арх[еологічну] виставку при з'їзді. Один раз стояв я в залі виставки коло якоїсь вітрини з одним професором москалем і проф[есором] Волод. Антоновичем, котрий був секретарем з'їзду. Підходить до остатнього буковинчик, щоб щось сказати про буковинські речі; говорить по-німецькому! «Не впустіть оказії, – кажу я москалеві, – прислухайтесь, бо такого дива не скоро побачите! Німці сміються, що мовбито в Празі в 1848 р. на конгресі слов'ян можна було порозумітись тільки на німецькій мові і звуть ту мову: die panslavische Sprache. А ось тут Ви бачите, що вже німецька мова стає die panrussische, або навіть die pankleinrussische Sprache!

– Як то так? – пита москаль. Я пояснив.

– Ну, господа малороссы, курьезные вещи у Вас делаются! – каже москаль.

– Не перечу, – кажу, – та возьміть і Ви на себе хоч 25% вини в таких курйозах…

Після з'їзду вже довідавсь я, що в Києві був іще один буковинський русин, наполовину, коли не зовсім, народовець навіть. Тільки ж він не показавсь на з'їзді, по крайній мірі не признавсь нікому ні з членів, ні в бюро. І в городі не показавсь ні до одного українця, а зате був у Рігельмана, предсідателя слов'янського благотворительного комітету…

Зовсім сумний баланс треба б було вивести для наших австро-руських стосунків і на арх[еологічному] з'їзді 1874 р. й за ввесь той рік, якби не пробуток у Києві О. Т[ерлецького], що мав між своїми наслідками влагодження колекції російсько-українських книг у Відні. Ще побачившись в 1873 р. у Відні перший раз з О. Т[ерлецьким], почув я од нього, що тамтошні книгарі беруть подвійну чи й навіть більшу ціну за книги російські і що це спиняє навіть віденську університетську бібліотеку купувати безумовно потрібні російські наукові видання. Я взявсь доставити через київського книгаря скільки вгодно книг по звичайним російським цінам з тим, щоб за них оплачено було рублями по звичайному ж курсу.

Віденський університет закупив щось на 500 гульд[енів] чи рублів книг по рос[ійській] історії й етнографії, в тім числі й по-українській; літописі, збірки, комплект Соловйова, Костомарова і т. ін. Під час пробутку О. Т[ерлецького] в Києві був уложений лист книг менше спеціальних по російській і українській літературі, історії, етнографії для бібліотеки «Січі». Тепер закупка і російських книг на кошт українського кружка перейшла з меншою опозицією, бо закупка велась через ту книгарню, котра мала на продажі й мої праці, і видання, в котрих я мав свою долю {В 1871 [р.], коли в нас почались перші стосунки з січовиками (див. частина II, стор. 65), один український приятель писав мені: «Относительно галичан нечто приняли из Вашего мнения, со многим не согласились. Разделили книги на три разряда: первый разряд специального свойства, 2-й разряд таких, которые хотя и относятся к краю, но писаны иначе; 3-й разряд – книги реального содержания (Пушкин, Гоголь, Островский) с общим значением. Из первого разряда решили послать все, какие собрать можно, тем больше, что они большею частию нам дешево стоят, иногда же ничего. Из второго разряда послать по одному зкземпляру, т. к. их приходится покупать на чистые деньги; книги 3-го разряда только рекомендовать с просьбой высылать на покупку их деньги вперед. Идею вашу поняли во всей ее дельности, но просвещать галичан, стоящих на докарамзинской ступени развития, просвещать на наши почти отсутствующие средства не можем».}. Так, за 1874-1875 рр. вислано було з Києва в бібліотеку «Січі» книг не менше як на 500-600 рублів. Окрім того, мені пощастило справити туди кілька періодичних видань і книг і з Петербурга, причому поміг один звісний писатель російський, родом українець, сотрудник петербурзьких радикальних журналів. Я було сподівавсь припрягти до того ж і ліберальніших слов'янофілів, як проф[есора] Ореста Міллера або