Розділ «Частина четверта»

– Та нащо Ви піднімаєте тут наші галицькі глупості?! Я Вам казав не раз: залишіть їх тута, то все буде гаразд. Тут нікому до них нема інтересу.

Але сусід не втихомирювавсь і говорив досить безпорядно проти Драгоманова, проти «польських» (!) часописів, як «Петерб[ургские] ведомости», «Вестник Европы», проти закуплених поляками українофілів.

Я спитав, чи й Шевченко і Костомаров закуплені поляками?

– Шевченко і Костомаров так собі грались, бавились у пусті поезії. У Вас тут в Росії то все нічого, іграшка пуста, а у нас шкода, у нас поляки підпирають такі іграшки, щоб погубити нас, русинів. А може, й Вашим українофілам платять, як нашим та Драгоманову.

– Ах, та оставте Ваші глупості, – намовляв сусід. – Ми їдемо за ділом серйозним, дайте спокій галицьким глупостям…

Я догадавсь, що оба вони їдуть в Київ на археологічний з'їзд і поспитав їх. «Так», – кажуть.

– Ну, слухайте, – кажу. – І моя рада Вам: залишіть Ви галицькі формули, а ліпше придивіться в Києві до обставин, як вони єсть, та тоді й будете судити. А то ось Ви скажете, напр., у Києві, що Др[агомано]ву поляки великі гроші платять, а там же знають, що у Др[агомано]ва нема ніяких грошей – ні великих, ні малих. Або ще ліпше, скажете, що Костомаров 22 томи праць своїх міг за які-небудь гроші написати або для іграшки, і тут же побачите самого Костомарова, побачите, як його поважають усі, українці й москалі… Почуєте, що й Шевченка шанують усі, і поезії його зовсім не пустими іграшками вважають… То Вам же буде гірше.

– Еге, еге, оставте наші галицькі глупості, – твердив усе другий.

Але перший не втихав, все говорив, все жалівсь на українофілів і поляків, що йдуть вкупі проти «настоящих русcких».

– Та й що таке страшне в українофільстві? – питаю. – Адже ж у Вас по черзі всі були, коли хочете, українофілами: і Головацький, і Дідицький. Та й од поляків треба, звісно, права свої боронити, але ж не гризтись з ними за те тілько, що вони поляки… Адже ж і Ваші «настоящие русcкие» не раз казали, що вони теж раді помиритись з поляками, аби на чесному миру.

– Ніколи вони цього не казали, – кричить.

– Ну, ось, – кажу, – а в «Слові», напр., в початку «угодової анкети» Лавровського?

– Не правда, – кричить, – ніколи я такого не писав!… То все Драгоманов набрехав вам!…

Ну, думаю, попались ми з д. Площанським ще ліпше, ніж два редактори в «Записках Піквікського клубу». Бачу, що чоловік зовсім несамовитий стає, сам починаю говорити тихше, щоб перервати бесіду.

Д[обродій] Пл[ощанський] не вгамовується, гарячиться, так що сам чує потребу вийти з вагона на платформу охолодитись.

Тим часом товарищ його заявля мені, що він хоч і їде вкупі, але не має нічого спільного з д. Пл[ощанськ]им і почина мене розпитувать, чи я бував у Галичині, що я так обзнайомлений з галицькими справами і т. д. Потроху круг запитів звужується, і мене вже просто питають, хто я такий. Я подав свою карточку… Tableau!…

Я заспокоїв обох подорожніх і питаю, що коли вони їдуть у Київ, то чи не можу я чим служити їм?

– Нас стрітить гр[аф] Уваров, – каже гордо д. Площанський, – і все нам устроїть.

Товариш його був покладніший, і ми розмовились про з'їзд, про реферати. Він, як людина акуратна, їхав у Київ за дозволом шкільної ради і віз реферат палеографічного змісту, дуже інтересний для спеціалістів.

– По якому будете читати реферат? – питаю.