Розділ «Частина друга»

ПЕРШІ МОЇ СТОСУНКИ З ГАЛИЧАНАМИ ДО ПЕРЕЇЗДУ ЧЕРЕЗ ГАЛИЧИНУ в 1873 р.

Перший галичанин, якого я побачив (на початку 1868 чи 1867 р.), був д. Димет, котрий приїздив часами в Київ по своїм купецьким справам і мав уже там деякі знайомства з українолюбцями, один з котрих і привів його раз до мене. Та я не міг багато довідатися від д. Димета про галицькі літературні справи, а тілько передав через нього в Галичину кілька книжок – етнографічних видань приятелів, а також деякі рукописи для редакції «Правди», про котру ми чули від одного прибувшого з-за кордону товариша, приятеля Кулішевого, але котрої ми не бачили. Між посланим був, пам'ятаю, переклад «Мазепи» Байрона, доволі старанно зроблений і гарним віршем, хоч і не відповідаючим оригіналу, котрого автор і не додержавсь, бо перекладав з французького прозаїчного перекладу. Той «Мазепа» так і пропав в редакції «Правди» і пропав навіки, бо з нього зоставсь і надрукований тілько «Заспів», тобто посвята перекладчика. З того часу почав я получати «Правду» в закритих конвертах, як листи. Получав я так номерів з 3-4, – коли це приходить до мене Олександр Кістяківський, пита про «Правду» і розказує, що і він дістає її також в листах. Кістяківський колись був секретарем у «Основі», а тоді був доцентом кримінального права в Києві, в університеті. Він дуже українофільствував і тоді перед приятелями, та тілько страшно боявся, щоб не почуло начальство, і через те навіть виговорював мені, навіщо я пишу українофільські статті в петербурзькі видання і тим виявляю себе перед часом, і радив мені робити так, як Сікст V, що ходив згорбившись, аж поки не став папою. Я сміявсь на те, що, може б, і послухавсь такої ради, коли б знав, який справді пункт в своїй кар'єрі можу признати за папство, а найбільше, коли б був певний, що, ставши папою, зможу розігнутись, як Сікст V. А як спина вже так звикне гнутись, що так і зостанусь?! – питав я. Кістяківський (земля йому пером) сердивсь на такі відповіді і дуже рідко заходив до мене, – а тепер прийшов по важному ділу. Він страшно перелякавсь, получивши в листах кілька номерів «Правди». «У нас жандармерія, – кричав він, – та у нас і без чорного кабінету листи розкривають на поштах, то вже безпремінно дізнаються, що я получаю «Правду». Він радився зо мною, як би переказати в редакцію, щоб не слала газети так, а передавала оказіями, хоч раз в рік.

«Я не прохав їх висилати, – казав Кістяківський, – я як получу ще, то просто віднесу в жандармську управу, бо по чім я знаю: може, то самі жандарми шлють, щоб потім потрусити у мене та й знайти!»

Я пробував утихомирити Кістяківського, але тілько розсердив, і він пішов від мене з погрозою – понести-таки «Правду» жандармам, на що я йому сказав сміючись, що він таким способом донесе на мене, бо я до жандармів не піду, і коли справді получати «Правду» (в котрій тоді не було нічогісінько політичного) діло «неблагонамеренное», і коли справді жандармерія зна, хто в Києві получа її, то, значить, Кістяківський, очищаючи себе, предасть мене, котрий не прийшов очиститись. Звісно, Кістяківський до жандармів не пішов – тим паче, що, на його щастя, незабаром переїздив через Київ за кордон згаданий приятель Куліша і Кістяківський переказав через його свої страхи у Львів, і після того перестала «Правда» приходити до його, та й до мене. Я ж через того вандрівника, котрого захопив уже на повозі, вспів передати до «Правди» ще деякі рукописи приятелів-українофілів, в тім числі кілька перекладів з «Записок охотника» Тургенєва, котрі були напечатані в «Правді» аж у 1874 р., здається, по другому вже манускрипту.

Скоро потім довідавсь я від одного старого товариша, належавшого колись до космополітів києво-подільської недільної школи і недавно пробувщого з Криму, що там у Ялті є лікар Руданський (каюсь, не відомий мені тоді, хоч він, мабуть, чи не єдиний справді талановитий з молодших поетів, котрі появились в «Основі») і що він переклада і дуже б то добре на українську мову «Іліаду», та тільки не зна, що йому робити з тим перекладом. Я зараз же написав Руданському лист і дістав від нього першу пісню «Іліади», котра мені дуже подобалась живою мовою і простотою перекладу, та не подобалась по вольності: Руданський, щоб більше «обукраїнити Гомера», як він мені писав, вибрав замість гекзаметра осібний пісенний короткий склад, а позаяк у нього не можна було вбгати знаменитих епітетів гомеровських (замічу – котрі чудово може передавати українська етимологія), то він їх повикидав {Замічаю цей факт як один з многих проявів «своєї мудрості» українських народовців; другий подібний – самовільну переробку «Тараса Бульби» Гоголя я розповів уже в 1 № «Товариша». Факти такі показують недостачу культурного, європейського образування літературного. Чимало подібних проявів «своєї мудрості» можна налічити і з других сфер українофільського дійства: і товариського, політичного і т. ін.}. Я відписав Руданському свою думку про таку обскубку Гомера, і він обіцяв, наскільки можна, не зміняючи складу, поправити свою працю, і скоро прислав мені першу рапсодію, наново перероблену, далеко більш подібну до оригіналу.

Порадившись з приятелями, я написав Руданському, що радо візьмусь за видання його перекладу, коли він буде скінчений, а поки що пошлю початок його в «Правду». Я так і зробив, приписавши до редакції, щоб вона увійшла і в прямі стосунки з Руданський і щоб послала йому кілька примірників того номера, де буде напечатаний його переклад. Було це в 1869 р. На мій лист я не дістав зі Львова відповіді (хоч він був даний до рук редакції переїжджим знакомим). «Правда» приходила до нас оказіями так неакуратно, що я й не знав, чи напечатано працю Руданського, чи ні. Восени 1870 р. я виїхав за границю на Берлін, і там тілько я довідавсь через книгаря, що «Правда» перервалась в літі того року. З Берліна писав я про манускрипти Руданського до останнього редактора «Правди» – і вп'ять не дістав відповіді. Написав я самому Руданському, щоб мене не винуватив (в Києві зостались люди, між іншим, спеціалісти грецькі, котрі мусили далі вдержувати взаємини з Руданський), і від нього не получив відповіді. Нарешті, вже в кінці 1872 р., зустрівсь я во Флоренції з одним паном з Ялти, котрий мені сказав, що він добре знайомий з Руданський. Я попрохав того пана переслати Руданському мій лист, але скоро пан той показав мені відповідь Руданського, в котрій він приписує для мене, по-московському: «Др[агоман]ову прошу передать, что я болен и давно прекратил все мои литературные упражнения». Через кілька місяців почув я, що Руданський умер.

Я розказав цей епізод як одну з перших моїх проб завести літературні стосунки з галичанами і як зразок наших літературних порядків.

Прочитуючи навіть «Історію русько-українського письменства» д. Ом. Огоновського, бачиш, що слід би нам завести осібну частину: історія пропавших творів русько-української літератури. Між іншим, у д. Огоновського єсть дещо і про пропажу праці Руданського, та не все і навіть нема кінця досліду про історію тих праць у Львові, де по свіжим ще слідам д. Огоновський міг би довідатись щось позитивного. Я, не думаючи знімати вини за ту пропажу з російських українців, котрим дістались власні рукописи Руданського, скажу, що за пропажу «Іліади» винні найбільше редактори «Правди» з 1869 р. включно до д. Романчука і Вол. Барвінського. Історію першої пісні, пересланої мною, я розказав. Безспорно, що ця історія прикро вразила Руданського і знеохотила його вести дальше працю і навіть стосунки зі мною, хоч найменше в усьому винним, і була останньою краплею, котра переповнила його песимізм. Потім вже після смерті Руданського, коли його рукописи щасливим случаєм дістались у Київ, вся «Іліада» була передана в 1874-75 рр. в редакцію «Правди», але та редакція довго уперто не хотіла печатати її, а коли, після многократних запитать (між іншим, і через мене), почала печатати, то з перервами по правді досадними, так що дотягла аж в 1877 р. тілько до IX рапсодії. Цю упертість і ці перерви не інакше можна пояснити, як тим, що редакторам «Правди» були більше до смаку твори їх самих та їх львівських приятелів (псевдокласичні і мертві), ніж проста праця Руданського.

Після того, як так нещасливо випали мої стосунки з «Правдою» першої серії, всякі взаємини мої зі Львовом перервались надовго. В очі ж галичан, окрім згаданого д. Димета, побачив я вперше в Відні. Туди ж приїхав я літом 1871 р. з Берліна через Саксонію, де я вспів побути в Лужицькому Будишині, познайомитись з почтивими Смоляром і Гурником і підновити свої слов'янські симпатії, і через Чехію, де я проживав у Празі саме в часи Гогенвартовсько-Йєречкового міністерства, чеських планів про корону Вацлава і німецьких контрпланів і де я міг наглядно бачити, в який безвихід і до якого вузьколобства та безпринципності можуть дійти люди навіть великих талантів і незвичайної енергії, коли поставлять собі на перший ряд цілі формально-націоналістичні. Нас тоді з'їхалось у Відні четверо російських українців: я з жінкою та двоє приятелів, бувших моїх слухачів по університету, з котрих один узявсь за мене доглядати переписку історичних пісень на час мого пробутку за кордоном. З галичан ми бачились з членами «Січі», про котру не раз писав прихильно в «С[анкт]-Петербургских ведомостях», де я один час вів (з Києва) слов'янську хроніку {Про це варто сказати два слова. Редактор газети, покійник Валентин Корш, думав, що я в Києві професор слов'янської філології, через те, що я цитував сербські, чеські і ін. газети і книги. В Петербурзі, казав він мені, нема зовсім знаючих слов'янські мови, окрім завзятих спеціалістів, котрі всі (окрім Пипіна і Ровінського) не належали до ліберальної печаті. Варто спом'януть, що друга моя спеціальність в газеті, – по просьбі Корша, – була полеміка з московськими газетами (Каткова й Аксакова).}.

Молодші мої приятелі раніше мене прибули до Відня й познайомились з січовиками, то й ці були сміливіші з ними, ніж зі мною, бо (як це кинулось нам у вічі зразу) галичани, як і німці, а надто австрійці, далеко більше звертають увагу на ієрархічні одміни, ніж росіяни. Незабаром один з моїх приятелів переказав мені, щоб я був обережний в розмовах про папу і римську церков, бо деякі січовики образились на мене, хоч не сміли того мені заявити. Я, як і всі ми, росіяни, а по крайній мірі – кияни університетського виховання, не маючи ніяких конфесійних тенденцій, не думав навіть чіпати навмисне папу, як і поклонятись йому, сказав щось таке в «Січі» мимоходом, читаючи газети, в котрих тоді частенько говорилося про папу з поводу недавнього входу італьянського короля в Рим та починавшогося скрізь Kulturkampf'а після Ватіканського собору. Тепер я наткнувсь на земляків, та ще й сопартійників, народовців, перед котрими мені не вільно було показувати симпатії до італійської вільності й єдності і антипатії до Sylabus'y[5] Пія IX! Звісно, я відповів, що буду більш обачним щодо форми моїх думок, але суті їх зміняти ні для кого себе обов'язаним не вважаю. Це була перша в своєму роді наука мені, наївному російському прогресисту, котрий знав доти одну тільки цензуру – поліцейську, що єсть далеко страшніша цензура – громадська, добровільна! Згодом я все більше дізнававсь її у своїх австрійських земляків, а нарешті побачив її і в російських українофілів далеко більше, ніж ждав. Окрім усього іншого, в останньому не можна не бачити впливу галичан і на російських українців.

В дальших розмовах наших з січовиками виявилось, що для них наша Україна сама в собі і у відносинах до Росії terra incognita[6]: ні історії, ні географії, ні порядків наших, навіть літератури спеціально української вони не знали, а вже про книги, писані про Україну ж, та «по-московському», хоч не питай: так, не знали вони творів ні Гоголя, ні Костомарова. Коли ми дивувалися тому, то нам одповідали не тілько, що того в них не легко здобути, а навіть і таке, що знати те і необов'язково, бо то все «московське». А коли ми на те казали, що хоч би й так, то все ж, не знаючи таких речей, ми не тілько були б глухі й німі, а навіть про нашу Україну нічого б не знали, на те нам потроху почали закидати, що ми лихі патріоти. В поглядах на відносини України до Росії, до російської культури й літератури виявлялись в січовиків думки зовсім фантастичні. Вони просто прикладали до того всього австрійську мірку, та ще й спеціально взяту з відносин Ціс – і Транс-Літавії. Переяславська умова 1654 р. здавалась їм чимсь подібним до угорської конституції 1848 рр.; Москва так само порушила Переяславську умову, як Австрія – угорську конституцію після 1849 р., а потім почала московити Україну, як Австрія германізувала Угорщину, а тепер мусить також признати Rechtskontinuitat український, як Австрія признала угорський. Того, що гетьманщина 1654 р. – зовсім не вся Україна й що після того було кілька умов, котрі затерли ту першу (що б сказали наші січовики, якби почули тоді, що, як тепер вияснилось, в 1654 р. не було майже ніякої умови?!), що помосковлення йшло у нас поволі й за поміччю самих наших земляків (починаючи з «черні» й славного Запорожжя в 1658-1663 рр.), в котрих не було свідомого національного чуття, що й тепер його нема в більшості наших освічених класів, а в народі єсть тільки неясне чуття, що він не «кацап», але нема ясної думки про те, хто він? – і що через те все ми мусимо виходити навіть у своєму автономізмі не від трактатів і навіть не від принципу національності (котрий панрусисти повертають проти нас), а від загальних ліберально-демократичних принципів політичних і культурних та вести роботу знизу вгору, не брикаючись проти москалів як нації, а навіть добиваючись вкупі з ними вольності індивідуальної й краєвої, в рамках котрої тільки і може поставитись серйозно і наш національний принцип, – цього всього слухали від нас наші січовики як чогось зовсім чудного, а в усякім разі незгідного з нашим українством.

Після розмов ми поклали перш усього постаратись зібрати для «Січі» бібліотеку, чим мусили зайнятися мої приятелі, котрі повертались в Росію. Вони й справді прислали у Відень книги українські, окрім того Костомарова, Гоголя і т. ін. А я взявсь здобути для «Січі» петербурзькі журнали й газети, в котрі я писав. Друге діло, котре вийшло з цього нашого пробутку в Відні, була участь, котру взяли молоді галичани в збиранні матеріалу для історичних пісень. За це діло взявсь д. Мелітон Бучинський і виконав його на славу! Він здобув готові вже записи від кількох земляків і зорганізував цілий півчок записувачів, так що, повернувшись у Київ, я застав цілі пачки присланих ним пісень, впорядкованих lege artis[7]: кожна на осібному листочку, з поміткою сторони, оселі, записача. Скарб цей і досі не вичерпався, бо й досі не викінчено видання укр[аїнських] політичних пісень, та святі знають, коли і викінчиться, бо в 1886 р. мені написав кружок наших щирих земляків, що почате мною видання («Полiт[ичних] пісень українського] народу в XVIII і XIX ст.») для них шкідливе {Шкідливе також і повне видання «Кобзаря» Шевченка!}! Окрім спеціально політичних пісень, д. Бучинський передав нам у Київ цілі збірки, котрі теж лежать дурно в мене: я кілька разів обертався до різних галичан, що радий передати ті пісні для друку, та з того нічого не виходить. Львівські народовці не мають з чого печатати твори «велетня» (як вони кажуть) народу, бо видають папір і заходи на «класичні» драми, комедії, подорожі й т. інші твори своїх проводирів, – твори, від котрих по крайній мірі я, грішний, позіхаю, роздираючи рот аж до ухів, – а певно ж хто-небудь, людина з більш «класичним» смаком, ніж я, ними ласує! А твори «велетня-народу» хай полежать!

Розпрощавшись з січовиками, я поїхав у Гейдельберг, а потім в Італію, де зостававсь дві зими (1871-2 і 1872-3), безперервно переписуючись з січовиками, а найбільше з одним з них. Переписка дотикалась усяких новин в Галичині й усій Слов'янщині, літературних праць моїх і інших справ «Січі» і других товариств слов'янських, а найбільше руських у Відні. З останнього поводу мені доводилось дуже споритись з моїм звичайним кореспондентом. Як звісно, всі слов'янські товариства у Відні доволі панславістичні і почастно не пропускають пригоди (а тоді напроти німецько-бюргерському централізму ще більше) показати свою симпатію до Росії. З цього настрою користуються панславісти московсько-реакційного напрямку, до котрих прихилялась завше частина русинів, котра належала тоді до товариства «Русская основа», куди входили всі буковинчики й угорські русини, що вчилися у Відні. Щоб одрізнитись од таких земляків, січовики віддалялися від усяких панславістичних зборів, в чому сходилися з поляками. Через те, звичайно, в усіх кореспонденціях в слов'янські, в тім числі й російські газети про всякі урочисті збори віденських слов'[янських] товариств стояла стереотипна фраза: «Були всі слов'[янські] товариства, окрім поляків і українофілів».

Мені таке поступовання січовиків вдавалось нераціональним і непрактичним. Я силувавсь впевнити їх, що сама по собі ідея панславізму не противна українству, котре, власне, і почалося як серйозний рух федерально-демократичним і гуситським панславізмом Костомарова й Шевченка («Посланіє до Шафарика»), і що українці замість того, щоб віддалятись від слов'ян, мусять при всякій пригоді сходитися з ними, щоб маніфестувати, власне, той панславізм, котрий безпремінно мусить знайти собі більшу симпатію в молодіжі слов'янській, ніж раєвщина. При тому, казав я, не слід січовикам виступати й ворогами Росії народної й культурної, а напроти, слід показувати приязнь до неї, а тим паче треба виступати проти російської реакції й абсолютизму.

Вся моя аргументація відскакувала від моїх кореспондентів, як кавчук від стіни.

Мені одповідали всякими резонами, між іншим, і такими, що, мовляв ми мусимо сходитися не з одними слов'янами, а й з німцями, і мадярами, й т. ін.

Не скоро вже, коли в «Січі» склалась – заходом О. Терлецького і за поміччю нашого кружка – величенька бібліотека, в котрій було зібрано найважніше про Україну, а також всі російські класики, важніші історичні й етнографічні видання і про Білу Русь і Московщину, та коли ця бібліотека й особисті стосунки привели до «Січі» чимало і молодіжі російської – почало сповнятись те, що я радив в 1872-1873 рр. Та й досі ще на панславізм косим оком дивляться галицькі народовці усяких барв, так що й цей бік Костомарова їм навіть малозвісний. Інтересно, що про автобіографію Костомарова, в котрій єсть і програма його слов'янського товариства, ніхто ні слова не сказав в Галичині, – вона навіть не поіменована в «Історії літератури» д. О. Огоновського! Та й усі маніфестації після його смерті, особливо у Львові, вийшли мізерно; мені писали, що народовці навіть боялись прийти на панахиду по цьому «батькові Русі-України» {Після того, як це було написано, програма Костомарова була передрукована в першому номері в третій раз поновленої «Правди» 1888 р. – та ще й як основа програми самого видавництва. Тілько ж треба сказати, що найменше впливу тієї програми видно на самій тій «Правді».}.

Також мало сліду зоставили мої намови про те, щоб повести дійсну пропаганду українського напряму серед буковинчиків і угорців, котрі підпали впливу попа Раєвського – перші, як православні, а другі з реакції мадяронству. Я настоював на тому, що ні до буковинчиків, ні тим більше до угорців не можна підступати із звичайним українофільством, раз, через те, що вони проти того направлені уперед, а вдруге, через те, що їм таки і чужі спеціальні козако-українські традиції. По моїй думці, до тих і других треба підступати з загальнодемократичною ідеєю, а окрім того, показати їм в Росії другі напрямки, окрім московсько-слов'янофільського, напрямки демократично-прогресивні, і звернути буковинчиків і закарпатян на подібну ж дорогу на їх власнім грунті, – чого само собою виходило б і національне народовство, котре б злилося з українством. Спеціальний привід до того, щоб мені налягати на січовиків з такими намовами, явився, коли я прочитав у газетах, що член «Русской основи» Гр. Купчанко реферував про буковинсько-руські пісні. Пустіть від себе подібні реферати хоч по збірці Головацького, – писав я січовикам, – знайдіть збирачів ентографічного матеріалу на Буковині й на угорській Русі, і ви притягнете до себе здібніших і щирих народолюбців з самої «Русской основы». Нічого з моїх намов не вийшло, окрім того, що, за посередництвом М. Бучинського, я зміг закупити від д. Купчанка його матеріал, котрий потім видало київське Географічне товариство в досить спорій книзі, хоч з недоладним титулом «Пісні буковинського народу», – так буцімто в Буковині самі русини! До того ж у виданню тому скривджено Купчанка, бо на заголовку пісень поставлено ім'я не його, а того, хто. впорядкував збірку і, правда, положив на те чимало праці, та все-таки не збирав тих пісень. В усякім разі я в цих хибах видання не винен, бо в момент, коли воно вийшло, не був навіть у Києві. Вернувшись та побачивши книжку, я, звісно, сплеснув руками, тільки вже було запізно.

Переписуючись з д. Купчанком з поводу збирання етнографічного матеріалу, я вспів впевнити його, що по крайній мірі в етнографічних виданнях безпремінно потрібна «фонетика», якої так жахались тоді австро-руські старовіри {Спом'янувши д. Купчанка, я мушу сказати й про дальші мої з ним стосунки, котрі тяглись і потім, бо я діставав від його ентографічні матеріали і обмінювався з ним виданнями. Д[обродій] Купчанко – досить характеристична особа і наводить на інтересні думки про загальний стан австрійських русинів. Безспорно, народолюбивий і причому рухливий (що серед русинами рідко бува), завше за роботою, живучи переважно у Відні, одному з більших культурних центрів Європи, д. Купчанко все-таки досі не виробив собі прогресивно-освітньої основи для свого народолюбства і навіть не звів своїх студій про народ свій в яку-небудь серйозну наукову цілість, а мов навмисне держить себе поверховим віденсько-газетним репортером в усьому, що пише, а в політичних думках не пішов дальше сервілізму, то чорно-жовтого, то московського. А поряд з цим згадую чимало січовиків, котрі дуже нерадо дивились на те, що я зношусь з д. Купчанком: вони й більш освічені, й думки мають прогресивні, й жили й живуть в тім же Відні, а ні один з них не зробив нічого навіть для того, щоб віденські газети діставали звістки про Галичину не виключно з противного народовцям табору, а вже про який-небудь систематичний показ німцям і через них усій Європі життя і справ нашого народу, хоч би в Австрії, нічого й говорити!! Хай ті, що більш мене знають Галичину, скажуть: що тут за причина? А я тільки кажу тепер те, що не раз думав з болем на серці приглядаючись до русинів у Відні.} і котру так постидно предали їм потім львівські народовці.

Потім, вже в 1875-76 рр., коли я побував сам по угорській Русі та познайомивсь з тамтешніми студентами у Відні, почало виявлятись, що моя програма заходу коло них зовсім не трудна до виконання, – почались в мене й на моїх очах у січовиків взаємини з буковинчиками й угорцями, котрі приносили і присилали мені етнографічний матеріал, записаний навіть єретичною фонетикою; почали буковинчики і угорці співати пісні по Лисенку і читати книжки українофільські. Але я мусив скоро залишити Австрію й не знаю, як там на цім полі діялось далі… Тільки по тому, що написано навіть в статті В. Лукича «Угорська Русь» (во многому цінній), бачу, що ортодоксальні народовці й досі нічогісінько не розуміють в справах Угорщини, коли сам В. Лукич бачить в шкідливому й підлому мадяреві Панковичі трохи не народовця тільки через те, що він виступив проти православія й Росії, – що йому, як угорському чиновнику-єпіскопу, було, звісно, не трудно. Не диво, що при такому розумінні угорсько-руських справ народовська пропаганда серед закарпатських русинів не посувається. Не дуже-то вона йде, як бачу, й серед буковинчиків, а надто у Відні, де, як відомо, в остатні роки січовики і буковинчики стали трохи не на ножах, причому буковинчики посунулись ще далі, ніж колись, на бік формального «москвофільства». Коли я вже забіг трохи наперед, то нехай уже скажу, що такому стану речей в товариствах молодіжі відповіла тепер і настрій серед старших обох партій, де з того часу лексикон обопільних лайок навіть вбільшився і при тому виразами, зовсім уже не мудрими. «Ви об'єдинителi!» – кричать одні і думають, що сказали таке вже слово, що проти нього ніхто не встоїть. «А ви роз'єдинитєлі!» – відповідають другі. Моральна вартість обох цих лайок виясняється цілком, коли згадаєш, що об'єдинитель у австрійських Юзефовичів значить те саме, що у російських сепаратист, роз'єдинитель. І не глядячи на це, навіть ті самі, що терплять в Росії від своїх Юзефовичів, носяться в Австрії з криком: об'єдинителі!… Але ж вернімося до 1872 року.