Розділ «Частина четверта»

Коли я розказав про гр[афа] Дзялинського в Києві, то вже прибавлю ще кілька рядків, хоч вони й не в'яжуться просто з австро-руськими сюжетами моїх споминів. Я сказав, що члени з'їзду, москалі, як і українці, дуже раді були приїзду познанського делегата й усяко старались, щоб не образити поляків, з котрих було ще кілька з Варшави і з нашого краю (як д. Оссовський з Волині, Руликовський з Київщини і др.). Навіть при такому сюжеті, як українські думи, обходжено все, що могло б уразити поляків.

«Не треба їх зачіпати! – казав мені Срезневський, – їм і так важко». Для всіх неросіян з їх мовами було одведене осібне засідання, де кожний міг читати реферат по-свойому. Президував там француз Леже, читали по-сербському, по-чеському, по-німецькому (моравський слов'янин Дудик!). По-польському читав гр[аф] Дзялинський (варшавські професори читали по-російському). То було перше публічне польське слово в Києві після 1863 р. (окрім костьолу). В нас (українців і москалів) було положно рукоплескати Дзялинському, що б і як би він не говорив. Сповнити цей обов'язок було для нас трудненько, а надто українцям, котрі ліпше москалів розуміли слова гр[афа] Дзялинського. Познанський делегат читав про новіші праці по археології в Польщі і преспокійно записав до Польщі й нашу правобічну Україну, та тільки назвав тут праці самих поляків. Виходила маніфестація Польщі од моря до моря, історичної Польщі, на котру, звісно, не пристане ні один серйозний українець. Оглянув я залу в середині реферата гр[афа] Дз[ялинського] і побачив на виду многих українців вираз: «Ну, оказія». Та нічого було робити. Аргумент «де наше не пропадало!» взяв гору, і всі ми, як і москалі, не пожалували рукоплескати, коли гр[аф] Дз[ялинський] скінчив.

Плескали, впрочім, не одні українці й москалі, члени з'їзду; плескала й публіка, котрої, звичайно, було дуже багато, на диво закордонцям, навіть петербуржцям і москвичам. На інтернаціональне засідання прийшло багато поляків, котрі, поплескавши гр[афу] Дзялинському, масою почали виходити з зали і кілька минут не давали починати слідуючого реферата. Публіка гляділа на цей ісход здивованими очима, а багато з легкою усмішкою! «Що, вони приходили робити кляку гр[афу] Дз[ялинськ]ому? – думалось і говорилось тоді не одним. – Не варто було турбуватись, і так оплесків би не бракло!»

Наскільки наша Україна могла б піти за «свою землю» для гр[афа] Дзялинського, можна було бачити із того, як він розумів мову українську, коли з'їзд слухав співи кобзаря Вересая. Мені довелось стояти коло познанського делегата, і всякий раз, як він бачив, що слова Вересая робили сенсацію, обертавсь до мене по-французькому: «Що таке! Що він сказав? Переложіть мені!» Я перекладав. Коли це Вересай, котрий не чув про «Corpus inscriptionum slavicarum» і не був посвячений в секрети археологічної дипломатії, виголосив фразу пісні, котра по-козацькому зачіпала Польщу. Сенсація!

«Що таке? – сказав він, – переложіть мені!» – промовив судорожно гр[аф] Дзялинський. Я покірно переложив. Сусіди глянули на нас довгими оглядами. Я потроху одсунувсь од познанського гостя, щоб положити кінець моїй ролі драгомана між такими двома синами «polskiej ojczyzny od morza do morza…»

Перед тим чи незабаром опісля довелось мені розмовляти з гр[афом] Дзялинським на бенкеті, котрий давав членам з'їзду тодішній голова Києва, звісний багатир Демидов кн. Сан-Донато. Гр[аф] Дз[ялинський] сам звів розмову на те, як би можна було погодити інтереси русинів і поляків і взагалі польську справу в Росії? «Дуже просто, – відповів я, – треба, щоб поляки ясно поставили свою програму автономії для правдивої Польщі, а не історичної». – «Що то таке, правдива Польща?» – «В границях етнографічних, провінції, де люд польський». – «Які ж ці границі?» – спитав гр[аф] Дзялинський. Я спокійно сказав примірні границі. «Але це дуже мало!» – замітив граф. Я нічого не відповів. Тут підступив наш лорд-мер і покликав нас до розкішного буфету… Потім вже через кілька тижнів по з'їзді один знайомий поляк розказав мені, буцімто гр[аф] Дз[ялинський] жалівся, що «українці поставили йому умови для згоди з поляками далеко тяжчі, ніж москалі, що Др[агоман]ов на офіціальному бенкеті у київського голови забажав розділу навіть Конгресівки і Галичини і що полякам ліпше трактувати з московськими аристократами, ніж з українськими хлопоманами…» Я тим більше засміявся на таку звістку, що якраз в той час читав у «Слові» д. Площанського темні наздогади на incident з Головацьким і жалощі на те, що на київському з'їзді коаліція московських вельмож, поляків та українофілів зневажила правдивих руських патріотів і демократів!!

Цей курйоз в'яжеться з другим іnсіdent'ом межи мною і д. Площанським, хоч він одбувся збоку від з'їзду. Про цей incident пішла чутка в Галичині на ріжні лади, то я мушу розказати його тут точно.

Sic fata tulerunt![29] Щоб цей incident почавсь, треба було, щоб я перед з'їздом виїхав з Києва на Волинь, щоб потім, поспішаючись на перший день з'їзду, спізнивсь, скачучи цілу ніч кіньми до поїзда в Полонному, щоб чекав там вечірнього поїзда, потім перемінив вагон у Козятині, де сходяться дві дороги – з Бреста і з Волочиська.

Змучений другою ніччю без сну, впав я в Козятині на ослінчику вагона і почав дрімати, коли чую, що увійшовші після мене два панки щось недовольно проміж себе бурчать, позираючи на мене. Думаю, мабуть, сподівались простягтись оба, кожний сам на ослінчику. Прислухаюсь до мови: якась чудненька. Трохи згодом один з моїх vis-a-vis щось промовив по-польському до якоїсь дами справа од проходу (в Росії вагони американської системи з проходом посередині). Почалась досить голосна польська розмова. Я підвівсь. Vis-a-vis пита щось і мене по-німецькому. Я відповів раз і в другий.

– Ви русский (Russe)? – пита мене панок.

– Так; а Ви?

– Я теж русский, – каже все по-німецькому.

– Так що ж говорите до мене по-німецькому? – питаю.

– Та я, бачите, не знаю, як сказати: чи я русский, чи малоросc… я галичанин.

– Ну, то все рівно: руський, русин, малорос, говоріть по-свойому.

– Ні, не все рівно, – каже. – І у Вас в Росії, і у нас в Галичині діляться, сваряться з-за того, як зватись, як говорити.

– Та нехай сваряться й діляться, кому вгодно, а Ви говоріть по-свойому, як у Вас люди звичайно говорять, і звіться, як вони звуться, то, може, й другі сваритись перестануть.

Слово за слово, дійшло до деталів про сварку, до вартості її, до частої переміни прапорів у Галичині.

– А я знаю, звідки у Вас в Росії такі думки про нас, галичан, – каже мій vis-a-vis своїм язичієм, котре галичани певної партії звуть «твердим русcким язиком». – Це все Драгоманов очернив нас за польські гроші. О, йому багато грошей платять поляки за його писання! Цей чоловік багато нам нашкодив… Через нього я не знаю, чи до ворогів ми їдемо, чи до своїх приятелів.

Товариш мого собесідника, молодший і вищий, з лиця інтелігентніший, давно вже показував ознаки неспокою при балаканню свого сусіда, пробував удержати його короткими фразами, а тепер заговорив гаряче теж язичієм, та трохи більш подібним до російщини.