Розділ «Частина четверта»

Редакція «Правди».

Зрівнявши обидва листи, всякий може виробити собі суд про характер обох їх і навіть вичитати в остатньому листі те, що в ньому говориться «между строк». А там найбільш усього видно невдоволення, на що ми в свому листі стали на всеросійський і всеслов'янський грунт, а не на виключно український або навіть українофільський. Для характеристики обох листів я мушу сказати, що лист наш, котрий редакція «Правди» похрестила в «правобережний» (як другий в «лівобережний»), був, коли хочете, теж «лівобережний», бо під ним підписано було по крайній мірі 25 на 31 любісіньких лівобережців. Далі треба сказати, що під нашим листом підписались майже всі активніші з молодшої (з 60-их років) генерації діячів української справи, котрі хоч що-небудь робили для української науки, письменства, школи, тоді як між 24 лівобережцями справді робучих для українства людей не було й 3-х, а решта були колишні українофіли студентських громад 1862-1863 рр., котрі поробились собі фабрикантами, адвокатами, чиновниками, такими, як і всі інші «благополучні росіяни», та тільки про себе іноді сумували, що ось, мовляв, «пропала наша Україна через бісову Москву, – ну, та дасть бог, буде лихо й на Москву» {Такими словами схарактеризував мені цих людей один старий мій гімназіальний товариш, котрий тілько поступив у інший університет, сам українофільствував, як другі, а потім і перестав, зробившись «адвокатом та й годі» – навіть без усякого суму за Україною, хоч любив балакати при нагоді по-українському. Коли я йому докоряв це рішуче дезертирство, то він мені одповів: «Знаєш, братику, так чесніше! Як мені бути таким українофілом, то ліпше не буду ніяким»!}. З одним з них я перед тим здибавсь і чимало розмовляв. Він докоряв правобережців тим, що вони дуже забагато роблять уступок російській государственості (державності; порівн. Бакуніна «Государственность и анархия»), забагато покладають надії на «российский прогресс» {Років через півтора один мій приятель вже почув од того лівобережця й його товаришів ще третій докір: «Дуже зарані викидаєте свій прапор».}.

А коли я спитав, на віщо ж нам покладати надію і що нам робити? – то дістав відповідь: «На Бісмарка, котрий колись одбере половину Росії, а поки що нічого не робіть і сидіть мовчки». – «А по чім же й Бісмарк буде знати, «что в городе NN живет Петр Иванович Бобчинский, украинофил?» – спитав я і, звісно, одповіді не получив. Трохи згодом до тих бісмарковірців заглянув один з правобережців, небіжчик Чубинський, так вони й йому вичитували те ж саме. Чубинський все-таки довів їх до того, що треба б усе-таки вести пропаганду української ідеї серед молодіжі, та тільки бісмарковірці признались, що самі вони нездібні до того. «Пришліть, – казали, – нам кількох студентів-українофілів, ми їх будемо содержувати навіть, а вони хай привертають до українства тутешню молодіж». Багато було у нас сміху з-за цього проекту вислати в NN якихсь українофільських валахів на розплід.

Окрім таких українофільських «воздиханців», або ох-оховців {В московщині, кажуть, така секта єсть, котрої адепти чекають кінця світу, а поки на зборах щонеділі зітхають ох-ох-ох! над гріхами мира, що однако ж не перешкоджа й їм грішити, як і другі, цілий тиждень.}, підписали лист 24-х кілька зовсім молодих гімназистів. В усякім разі «Лист з лівобережної України» зробив свій ефект у Львові. Ефект той видно в словах редакційної замітки «Правди»: «Значна часть інтелігенції української симпатизує безусловно з русько-народною партією». Получивши такий абсолюторіум, львівський народовський штаб махнув рукою на всі опозиційні голоси, не печатав уже ні січових статей, ні правобережної відповіді на замітку редакції «Правди» до першого листа, ні відповіді на лівобережний лист, в котрій, між іншим, ставилось питання про те, що формула поверховнонаціональна: «В своїй хаті своя правда і сила і воля» не може задовольняти реальних потреб людності, що для неї завше важно знати, яка правда, а що спеціально для українців навіть з національного погляду треба вияснити, якою правдою можемо ми вбільшити свою силу, добитись своєї волі й своєї хати. Не стали слухати львівські народовці й ніяких наших уваг проти їхньої організації й комерчеського напрямку Тов[ариства] імені Шевченка.

Тільки ж в остатнім вони перетягли струну. Навіть лівобережці обурились, коли дізнались про статут і напрямок товариства того й довідались, що воно, нічого не зробивши просто для науки й письменства, почало з того, що зробило довгу на 4000 гульденів. Про те обурення переказував мені один з немногих справді робучих людей з лівобережців, починавший белетрист справді з талантом і реальним напрямком. Перекинувшись думками, ми побачили, що в нас нема ріжниці, й надумались, щоб мені поїхати в один з «лівобережних» центрів, щоб там поговорити про галицькі справи з найголовнішим проводирем лівобережців. А треба сказати, що ті лівобережці ще менш ніж правобережці ознакомлені були з дійсним станом речей в Галичині, ще менше мали постійних впорядкованих стосунків з Галичиною.

Чудно справді стоїть галицька справа в Росії взагалі, а ще чудніше серед українофілів, як і серед московських слов'янофілів!

Серед звичайних російських громадян усяких напрямків панує повнісінький індиферентизм до Галичини. Не всі навіть знають, що там живуть «русские», чи русини, «малороссы», а хто й зна, то якось не пам'ята того. Через те чоловік, котрий побивається галицькими справами, перш усього дивує росіян. От над таким індиферентизмом і відповідним йому незнаттям стоїть, мов побічна латка, обов'язок українофілів, як і москвофілів, піклуватись про закордонних братів, симпатизувати їм. І українофіли, і москвофіли мають своїх обов'язкових фаворитів у Галичині, але з цього зовсім не виходить, щоб вони їх знали, а ще менше, щоб у всьому симпатизували їм. Зовсім напроти. Мені самому доводилось чути від гр[афа] Уварова, – правда, тілько наполовину слов'янофіла, іронію над Головацьким. Один московський літератор, бувший близьким сотрудником Івана Аксакова, розказував мені анекдоти про явну нехіть цього апостола панрусизму спеціально до братів галичан, котрих дописі він печатав у своїй газеті і котрим платив за це гроші.

В українофілів російських звичайно подибуєте фрази: Галичина – єдина наша земля, в котрій наша національна справа поставлена явно, вона вивезе й нашу справу і т. ін. Тільки ж такі фрази не перешкоджають тому, що, напр., я так обрид навіть своїм найближчим приятелям своїми неперестанними розмовами про Галичину, що мене прозвали «Михаил Галицкий». Коли українофіл загляне за офіціальну етикетку, по котрій він судить про братів галичан, та вбачить їх дійсну суть, то його бере така нехіть, що він не хоче й слухати таких навіть намов: Галичина безпремінно вивезе нашу національну справу, та перш усього вона потребує заходу навіть і з нашого боку, бо це тепер авгієва стайня, з котрої перш усього треба й нам помогти вивезти маси багна, що душить усі свіжі парості. «Нехай їм сто чортів!» – кричить на такі намови й найгарячіший українофіл, коли хоч трохи познайомиться з галицькою дійсностю.

В остатні роки відносини трохи змінились, бо й Галичина пішла наперед: там єсть уже люди, котрі хоч знають, що навкруги їх багато багна. Та ще недавно один українофіл і при тому далеко не «правобережний» і навіть москвоненависник, придивившись до галицьких народовців найбільш у Львові, писав мені: «Господи! Коли хочеш карати Росію й Україну, карай їх огнем, мечем, чим хоч, тільки не прилученням Галичини, бо в нас же й свого сміття стане Дніпро перегородити, а що ж буде тоді, як галичани посунуть до нас цілою хмарою на учителів, на станових і т. п.!? Пропали ми тоді навіки! NN каже, що Галичина, це телефон, по котрому цивілізація буде переходити з Європи в Азію… Але по цьому телефону йдуть і доноси…»

От так-то й у 1873-1874 рр., коли через справу Товариства імені Шевченка лівобережці почали знайомитись з дійсною Галичиною, то обов'язковий оптимізм став ламатись і в них. Коли літом 1874 р. я приїхав у згаданий лівобережний центр, то застав там перш усього безмірно менше знакомства з Галичиною, ніж навіть у Києві, бо туди й «Правда» доходила дуже неакуратно, так що тамтошні дописувател] «Правди» навіть тільки через мене довідались, чи напечатано в «Правді» що з їх творів, чи ні {Пересилка «Правди» йшла туди дуже неакуратно, між іншим, через те, що тамтошні укр[аїнські] патріоти боялись дуже часто получати «Правду» в листах, а також не хотіли просто вписати свої імена «між абоненти в одній київській книгарні, через котру получалась «Правда» правобережцями.}. Про Товариство імені Шевченка були там дуже неясні звістки, окрім того, що К. Сушкевич писав, що получених перше грошей (6000 рублів – 9000 гульденів) не стало на закуплення самої топографії і що на ту справу треба ще щось зо 3000 рублів (котрі й були вислані). Ця недостача порядком дивувала не тільки мене, але навіть і лівобережців. Потім мені довелось бачити топографію Товариства імені Шевченка й особисто познайомитись з типографськими справами, і львівська товариська типографія мені видавалась замалою на ті гроші.

При впорядкованні її безпремінно мусила бути чи недбалість одних, чи неакуратність, а може, що й гірше других. В усякім разі навіть голова лівобережних українофілів був невдоволений львів'янами і починав признавати, що не одна біднота на гроші є причиною малих прогресів у Галичині, а є глибші причини. Про це розмовляли ми 4-5 днів, або, ліпше, ночей, і таки зійшлись на практичних пунктах, хоч і розходились в теоріях. Лівобережний філософ державсь догмату, що Росія гниє на всьому тілі, і підкріпляв цей догмат навіть тим аргументом, що в Росії тепер найліпший писатель – Щедрін, сатирик, а сатира б то появляється завше у народів в часи гнилості, перед смертю. (Я цей аргумент чув і перед тим, і після того од кількох лівобережців тими ж самими словами.) Гнилизна Росії, по його думці, труїть і нас. Філософ, напримір, признавав, що лівобережці нічогісінько не роблять для України, тоді як правобережні все-таки щось та роблять, та поясняв це так: «У Вас ще нема судової реформи 1864 р. з адвокатурою, цього апогею російського прогресу; як буде судова реформа й на правім боці Дніпра, все стане, все здеморалізується й там». На запити, що ж нам робить, лівобережний філософ давав відповіді то темні, то зовсім фантастичні, хоч, зрештою, коли я його спитав про бісмарковірство, то й він засміявся. Ясніше всього було в нього таке: «Треба хоч морально відділитись від Росії і її гнилизни і заложити собі хоч моральну точку опори на нашому національному грунті, в Галичині».

Я вхопився за цю точку опори й доказав лівобережному філософу, що Галичина така, як вона є, не може нам послужити ні до чого, а сама мусить бути перше зреформована. Філософ був усе-таки старий прогресист та ще й доброї школи, і усяка сушкевичівщина й качальщина була й йому смішна і противна, то ми без великого труда погодились з філософом (а з белетристом ще легше) і поклали навіть на письмі pacta conventa, як ми їх назвали шуткуючи по нашому полтавському звичаю.

Ці pacta conventa були, власне, ті самі, котрі уложені були в часи мого пробутку в 1873 р. ві Львові, тобто: «Правда» мусить давати місце голосам усіх українських напрямків, а Товариство імені Шевченка мусить бути осередком наукового й письменського руху всеї України, і статут його мусить бути змінений відповідно тим основам, котрі були уложені в першому редакційному комітеті при моїй присутності ві Львові {Як видно з сьогорічних (1888 р.) розмов на зборах Товариства імені Шевченка й у пресі галицькій про реформу Товариства, реформісти в ньому прийшли майже до нашого плану аж через 15 років після нас. Скілько ж ще років пролетить, аж поки Товариство дійсно зреформується?!}. Спеціальну вагу положили ми на те, щоб членами товариства могли бути й російські українці, а коли б цього не могло бути по австрійським законам, то щоб в усякім разі рокові збори членів товариства одбувались в час, коли найлегше могли прибути в Галичину гості з російської України, щоб вони de facto мали доступ до всіх справ товариства і могли впливати на хід їх. Ріжниця ваги цих pacta conventa від торішніх у Львові була тільки в тому, що тепер вони мусили піти у Львів в імені «лівобережних», ортодоксальних українофілів, та ще покликаючись на авторитет 9000 рублів, правда, вже висланих наперед {Для характеристики лівобережних патріотів я мушу сказати, що ті гроші були не зібрані, а майже всі, коли не цілком усі, дані були одною особою, досить багатою.}. Такі pacta вмовлено було послати у Львів якнайскорше.

Тільки ж тижнів через 3-4 приїхали оба ті лівобережці у Київ і сказали, що pacta ще не послані в Галичину, що, може, ще що треба буде додати після нових, ширших розмов. Воно було й добре, бо на той же час приїхав у Київ подивитись на археологічний з'їзд і січовик О. Т[ерлецький]. Він додав нового матеріалу для характеристики галицьких стосунків. Pacta були наново переглянуті і ратифіковані… Тільки ж я й досі не знаю, чи були вони одіслані в Галичину, чи ні. Коли я був через рік у Львові, то К.Сушкевич присягавсь мені, що він нічого не получав. До лівобережців же ніяк було й приступитись, бо саме в августі 1874 р. почались по всій Росії арести народників-соціалістів, а всердна провінціальна жандармерія пошукала в паперах де в кого і з лівобережців, і хоч нічого не знайшла і нічого їм не зробила, та лівобережці так тим налякались, що переказували, щоб до них од нас ніхто не їздив і не писав.

Так цілісінький рік сеї дипломатії з львівськими народовцями і з поводу їх звівся на ніщо.

О. Т[ерлецький] був не єдиний австро-руський гість в Києві в часи археологічного з'їзду в августі 1874 р. Залишивши навіть Головацького, було там ще кілька галичан і буковинців. Не можна сказати, щоб вони підняли добру славу закордонних братів у Росії.

З поводу Головацького вийшов incident на самому з'їзді. Він читав реферат про русинів австрійських і їх відносин до сусідів, реферат переважно географічний (майже те саме, що написано в передніх словах до його збірки пісень). Між іншим, він виставляв, що русини б то більш охоче зближаються з православними руминами, ніж з католиками поляками. Фраза ця була трохи загострена в звичайному стилю антипольського православноруського напрямку. Тим образились другі гості, а найбільше поляк гр[аф] Дзялинський, делегат познанського «Towarzystwa Przyjaciol Nauk», і католицький прелат Дудик з Моравії. Вони заявили предсідателю гр[афу] Уварову і ген[ерал]-губернатору кн[язю] Дондукову-Корсакову, що виїдуть з Києва і оголосять протест, коли їм не буде сатисфакції проти обіди, що наніс Головацький полякам як нації і римсько-католицькій церкві.

Цей скандал був зовсім не на руку спеціально планам гр[афа] Уварова і тим надіям, котрі він мав на результати з'їзду, хоч ці надії і так уже були вкорочені. Про їх мені розказував сам гр[аф] Уваров, і я думаю, що буде до речі й тут згадати про те. Гр[аф] Уваров хотів, щоб київський з'їзд мав всеслов'янський характер, щоб туди прибуло якнайбільше західних слов'ян і щоб там уложено було видавати «Corpus inscriptionum slavicarum» і вибрано для того спільну редакцію, котра б і була мов проба всеслов'янської наукової корпорації. З такою думкою гр[аф] Уваров об'їхав західну слов'янщину, порозумляючись скрізь з науковими авторитетами. Звісно, найтрудніше було намовити до приїзду в Київ поляків. Але познанське товариство «Przyjaciol Nauk» і навіть Краківська академія згодились прислати в Київ своїх делегатів. Остатня вибрала гр[афа] Уварова своїм почесним членом, а поряд з тим вибрала дійсними членами двох російських поляків: старого Маційовського і другого когось – не пам'ятаю. Оба люди мирні, до політики не належні, а Маційовський навіть польський слов'янофіл.

Тільки ж в Росії є закон, що рос[ійський] підданий не може бути членом заграничного товариства без дозволу уряду. Певно, того закону не знав і сам гр[аф] Уваров, а через нього всі його плани пішли марно. Якась там петербурзька канцелярія взяла та й не дозволила Маційовському і другому польському вченому бути членами Краківської академії!

Звісно, Краківська академія образилась і не послала свого делегата в Київ. Не схотів їхати туди й русин проф[есор] Шараневич, член Краківської академії, а далі зреклись приїхати й члени хорватської. З боку познанського «Towarzystwa Przyjaciol Nauk» було ознакою великої толеранції, що воно прислало в Київ свого делегата, й, конечно, треба було всього нагніту тевтонського на познанських поляків, щоб попхнути «Towarzystwo Przyjaciol Nauk» до такого панславістичного заходу {Інтересно, що як тільки гр[аф] Дз[ялинський] вернувсь із Росії, так зараз прусська поліція обшукала локаль і папери «Tow. Przyjaciol Nauk».}. Всі російські вчені, зібрані в Києві, зрозуміли смисл приїзду гр[афа] Дзялинського і привітали його якнайліпше, так само як генер[ал]-губернатор кн[язь] Дондуков, котрий тоді взагалі держав себе найліберальнішим джентльменом. Коли це являється incident Golovatzki! Гр[аф] Уваров і кн[язь] Дондуков ледве втихомирили гр[афа] Дзялинського тим, що обіцяли йому зробити авертисмент Головацькому (которий зараз же й виїхав у Вільну) і що гр[аф] Уваров в остатній промові в кінці з'їзду скаже таке, що мусить задовольнити образившихся. Він і сказав буквально: «Все рефераты отличались научным достоинством и спокойствием, кроме одного… о чем можно только пожалеть».