Розділ «IX»

– Звичайно.

– Hу тодi я обов’язково не вийду.

– А я тодi з тобою й говорити не схочу, – обурився товариш Вовчик. – I взагалi я страшенно шкодую, що прогаяв стiльки часу.

Аглая зареготала. Ах, який вiн смiшний, цей Вовчик! Вiн «прогаяв стiльки часу»! Хiба все його життя не є порожнє мiсце в свiтовому руховi? Вiдкiля це вiн узяв, що йому дано якось там «гаяти чи не гаяти час»?

– Проте ти на мене не гнiвайся, друже. Це я жартую, – сказала вона.

Але Вовчик i без пробачення не ображається; вiн немало чув таких комплiментiв хоч би вiд того ж Дмитрiя. Вони його зовсiм не обходять. Його тiльки дивує, чому це «пастир» (вiн таки зiронiзував) не хоче йти до своєї вiвцi… Словом, до побачення!

Вовчик пiдвiвся вже i йде до паркану. Тодi з-за повiтки вискакує тьотя Клава й бере його пiд руку. Вона запевняє лiнгвiста, що й не думала пiдслухати його розмову, але вона ставить такi двi вимоги: перша – Вовчик дає чесне слово, що Дмитрiй нiчого не знає про те, як думає про нього Аглая («моя племiнниця, бачиш, з одного боку, висококультурна людина, а з другого – якась дуже необережна i одверта до безумства»).

– Таке слово я вже дав Аглаї, – незадоволено сказав лiнгвiст.

– А друга, – продовжувала тьотя Клава, – я тебе прошу поцiлувати мене по секрету в оце праве вушко й пiти зi мною до Євгенiя Валентиновича. Тепер тобi нiчого турбуватись: Женя вже знає, що ти сидиш з Аглаєю, i хоче зiграти з тобою в шахи.

Вовчик зараз не має бажання грати в шахи: йому треба пiти до Дмитрiя. Але вiн не може вiдмовитись, бо тьотя Клава все одно постановить на своєму i все одно йому доведеться грати в шахи. Вiн повертається до гамака й раптом бачить у ньому Аглаю. Вона зараз маячить там неясним силуетом. «Що думає ця чудна дiвчина?» – приходить йому в голову. Але питання цього вiн i не думає розв’язувати,… та й прийшло воно зовсiм випадково.

Тьотя Клава, як i треба було чекати, спершу влаштувала з ним подорож у глибину абрикосового саду й там, пiд пишною бузиною, притиснула його до своїх грудей. I тiльки коли все було зроблено, вона взяла його пiд руку й, трохи похитуючись вiд задоволення, пiшла з дим до Євгенiя Валентиновича.

– О баядерка!… – наспiвувала вона, наближаючись до дверей.

На порозi їх зустрiв мужчина в золотому пенсне i простягнув Вовчиковi обидвi руки:

– А… я дуже радий! – сказав вiн i дав дорогу трохи збентеженому лiнгвiстовi.

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!