– Ти дозволяєш менi говорити з тобою так, як я того хочу?
– Будь ласка! – кинула Аглая, не одриваючви очей вiд його обличчя. – Що ти думаєш менi сказати?
Дмитрiй пiдiйшов до вiкна. За вiкном в абрикосовому саду щось кричала хазяйка подвiр’я й над одною з ваз дзижчала муха. На лiву вiконницю сiв єгипетський голуб i протуркотiв своє ласкаве «супруг».
– Ну, я тебе слухаю, – сказала Аглая. – Як ти там хочеш говорити зi мною?
– Бачиш, – почав мамулувате Карамазов i почервонiв. – Я страшенно хотiв би мати… тебе…
Аглая засвистiла. Боже мiй, як їй не свистiти, коли Дмитрiй такий без кiпця наївний. Що значить «мати»? Чи не думає вiн, що вона так i кинеться йому в обiйми? Нi, цe зовсiм несерйозно! I коли б хтось iнший сказав так, вона б зумiла реагувати. Але йому вона радить тiльки покинути свою «карамазовщину» й поважати себе i її.
– Ти зрозумiв мене? – сказала вона, кiнчаючи. – Ну, говори ж, Дiмi.
Вiн нiчого не вiдповiдав i мовчки дивився кудись у простiр. Вiн почував себе дуже нiяково. Так пройшло кiлька секунд. Але от раптом вiн зареготав сильним i цiлком природним реготом.
– Знаєш що, – промовив вiн. – Дозволь менi поцiлувати твою голову.
Аглая з зацiкавленням подивилась на нього. Вона знову взяла в долонi його обличчя й промовила ласкавим, майже матернiм голосом:
– Поцiлувати менi голову?… I цього не треба робити.
– Клянусь тобi, – раптом скрикнув Карамазов. – Клянусь тобi, що в мене й тiнi не залишилось поганого почуття до тебе.
– Я дуже рада, – сказала Аглая. – Я вiрю. Dante avait bien raison de dire que L’Enfer est pave de bonnes resolutions[15]. Але я дозволю тобi це зробити тiльки тодi, коли трапиться те, про що я зараз думаю.
– А про що ти зараз думаєш?
– Дiмi, не треба бути таким наївним, а то я зовсiм розчаруюсь у тобi. Ти зараз дуже подiбний до свого друга Вовчика.
Аглая пiдiйшла до глечика з абрикосовою водою i зробила з нього кiлька ковткiв. Якось химерно вона виглядала зараз, i Карамазов вiдчув у нiй щось надзвичайно рiдне. Йому здалось, що саме її вiн загубив колись, i вона тепер прийшла до нього, така бажана, як нiхто i як нiщо. Карамазов дивився в її очi, стежив за її рухами, i йому ввижалось, що цi очi й цi рухи вiн бачив чи то увi снi не то наяву. Але коли це було наяву, то це було тисячу рокiв тому. Йому навiть прийшла мисль, що вiн, Карамазов, жив в якiйсь iншiй плотi ще далеко до Данте, що його допiру згадала Аглая.
– Чого це так довго нема наших вiд лiкаря? – раптом сказала дiвчина. – Як ти думаєш, Дiмi?
– Очевидно, зуб виривають.
Карамазов вийняв портсигар i запалив нову папiросу. Повз вiкон iз криком пробiгла дiтвора й зникла за рогом. Знову затуркотiв єгипетський голуб.
З дальнього дому вiдпочинку вдарили в дзвiн: мабуть, скликали до другого снiданку. Бiла лапа пiвденного сонця полiзла вище й поширилась.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Вальдшнепи» автора Хвильовий Микола на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „VIII“ на сторінці 4. Приємного читання.