Розділ «VIII»

– Ти не розумiєш? – сказала Аглая. – Шкода! А справа дуже проста. Милий мiй, невже ти не розумiєш? Невже ти не розумiєш, що я маю бажання покинути гру в темну?

– Тепер не розумiю, що ти хочеш сказати цiєю «грою в темну»? – промовив Карамазов i вiдчув, як йому знову повертається колишнiй настрiй. Вiн бадьоро подивився на неї i навiть спитав її, чи не знає вона, що це з ним. Що це трапилось iз ним за якусь секунду?

– Я знаю, мiй милий, – сказала Аглая, помiтивши змiну настрою у свого спiвбесiдника. – Але давай все-таки повернемось до твоїх фамiльярних справ. Скажемо, так: коли ти зiйшовся з Ганною? Ну, коротенько.

– Коли я зiйшовся з Ганною?

Аглая не помилилась. Карамазов постановив зробити екскурс у минуле. Настрiй зробив своє дiло, й вiн несподiвано навiть для самого себе почав. Вiн почав iз того, що зустрiвся вiн iз своєю дружиною в обложенiм мiстi, коли воно з тоскою дивилось на пiвнiч. Тодi стояв глибокий холодний вересень. Червона гвардiя вiдступала й, вiдступаючи, ледве стримувала полки переможця. Снились далекi днi минулого: й городовий на розi, й голий осiннiй парк, i якась музика в кiно – нудна й невесела. Вiн прийшов у чека. В той час там готувались до побiгу. На пiдлозi валялись стоси папiрцiв, ганчiрок i бiлизни. Вiн зупинився бiля дверей i дивився на баришень, що рились у барахлi, напихаючи ним свої саквояжi. Саме тодi до нього й пiдiйшла Ганна (вiн потiм узнав, що це Ганна). Вона з тоскою здавила свою голову й притиснулась до дверей. Тодi вiн вийняв iз кобури браунiнга й пiдiйшов до однiєї скринi, де вовтузились барахольщики. Вiн вистрелив однiй баришнi в карк. Того ж дня чека розстрiляла ще кiлькох мародерiв, i того ж дня Ганна зiйшлася з Дмитрiєм.

– Це i все? – сказала Аглая, коли Карамазов зупинився. – Ти скiнчив свою iсторiю?

– Мабуть, усе! – кинув Дмитрiй, знову вiдчувши якусь нiяковiсть («i справдi, навiщо ця зайва одверiтiсть?»).

– Коли все, то менi й цього досить… Я вiд тебе бiльше нiчого не потребую.

– Ну, так як же: люблю я свою дружину чи нi? – вимушено усмiхнувся Карамазов.

– Про це ти почуєш за якiсь два-три тижнi, – цiлком серйозно сказала Аглая. – А поки що давай i справдi перейдемо на iншу тему.

Вона взяла його голову й положила її на свої колiна. Карамазов здригнув: приїсний запах духiв i троянд туманив йому мозок. Бiла лапа пiвденного сонця рiзала очi, й денна кiмнатна тиша викликала млость. Дмитрiй майже несподiвано для себе почав обережно гладити Аглаїне колiно, й, можливо, тому, що вона нiяк не реагувала на це, вiн за кiлька хвилин схопив в обiйми її ноги й, тихо скрикнувши, вп’явся зубами в її м’яке тiло.

– Що з тобою? – суворо сказала Аглая i з силою вiдштовхнула його вiд себе. – Що з тобою, Дiмi?

Карамазов пiдвiвся. Вiн блукав розгубленими очима по стелi, й здавалось, що вiн от-от кинеться на пiдлогу й заб’ється в припадку епiлепсiї.

– Що з тобою, Дмитрiй? – промовила Аглая вже ласкавим голосом. – Як ти зважився на такий вчинок?… I до того з жiнкою, що з нею порiвняно так недавно познайомився? Знаєш, я не чекала вiд тебе такої хоробростi!… Чи, може, ти мене прийняв за баришню легкої поведiнки? Ну?… Чого ж ти мовчиш?

– Пробач менi! – ледве промовив Карамазов. – Я це зовсiм несподiвано зробив.

Аглая поправила своє рожеве плаття, пiдвелася з канапи й сказала:

– А що буде, як я розповiм про це Ганнi? Ну?

Дмитрiй не вiдповiдав. Тодi Аглая пiдiйшла до нього i взяла його обличчя в свої руки.

– Ну, нiчого, – сказала вона. – Я на тебе не ображаюсь. Бiльше того – скажу одверто, – менi навiть приємно було, коли ти вкусив мене. Я переконалась, що ти є такий палкий, яким намалювала тебе моя уява. Чуєш?… Я не ображаюсь!

Карамазову прийшла мисль, що дiвчина просто жартує з ним. Вона, мабуть, i справдi не проти того, щоб вiн узяв її, але вiн, Карамазов, страшенно мамулуватий мужчина й не знає, як поводитись iз такими цiкавими жiнками. Треба бути бiльш рiшучим, впертим, i все буде гарно. Вiн узяв її руку й спитав: