Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Що це ти робиш? – понуро спитав дiд у сина.

– Зоставляю цю дурну жити в нас, а вона тiка.

– Дiдусю! – скрикнула Гаїнка. – Рятуйте мене!.. Не хочу я тут!.. Розлучають мене з Зiньком.

– Пусти її, – так саме понуро звелiв Остаповi дiд.

– Не встрявайте, тату, не в своє дiло, вiдкаснiться ви вiд мене! Коли дають вам хлiб, так їжте мовчки, а не…

Далi Остап уже не мiг нiчого вимовити. Дiдова рука вхопила його за горло, стиснула й вiдштовхнула так, що вiн аж поточився, випустивши Гаїнку. Та миттю вискочила з хати.

Дiд Дорош стояв увесь блiдий, огнистi очi грiзно блищали, руки, стиснутi в кулаки, трусилися.

– Iроде! – скрикнув до Остапа. – Не муч дитини!.. Не забувай, що я тобi батько! Запакували нещасного чоловiка в острог, а тепер iще й з жiнкою розлучає!.. За грiшми, за баришами нiчого не бачите!.. Тiльки грошi гарбати!.. Очi мої не хочуть на тебе дивитися! Нема в тебе бога в серцi, саме здирство прокляте!.. Жери ж сам, глитай, трiскай!.. Я тобi не буду на перешкодi, пiду вiд тебе, бо нема вже в мене мочi жити з тобою!.. Пiду!.. Та тiльки ж знай, що коли ти Гаїнку займеш або що проти Зiнька коїтимеш, то от присягаюся тобi на цьому мiсцi, що вернуся додому й вижену тебе, як пса, бо не забувай того, що я ще хазяїн i, коли схочу, то й у двiр тебе сюди не пущу!..

Дiд стояв ще яку мить, мов iще щось хотiв сказати, але не сказав нiчого, вхопив з кiлка шапку i вийшов з хати. Вражений з несподiванки Остап мовчав остовпiлий. Ликера, прихилившись до стiнки, тихо плакала.

А дiд Дорош тим часом уже йшов улицею. Гнiв його помалу втихав, але роздратованi думки куйовдилися в головi, вихоплюючись iнодi словами.

– От же не дав дожити вiку спокiйно!.. Защо мене господь покарав таким сином? Невже я такий великогрiшник? Мабуть, це вже страшний суд наближається, що дерiї гору взяли. Траплялися й поперед цього лихi люди, та якось не таке вже здирство було. А тепер задля того бариша дак i дитини рiдної не жалiє. Бач, йому зять не до вподоби, що з їм не хоче в один гуж тягти, дак уже й з жiнкою його розлучає. Це такого ще й не чути було!.. Нi бога не боїться, нi людей не соромляється.

Дiд доходив уже до Зiнькової хати. Перед двором спинився на хвилину:

«Iти чи не йти? Як увiйду, то вже не вернуся в свою хату… А вона ж таки менi рiдна!.. I хазяйство ж, i все… та так i покинути?.. Та хто його зна, як iще й тут буде!.. Кажуть, що зять – не син, а коли вже тепер i дiти такi, то…»

Дiдовi стало жалко покидати тую хату, де вiн вiк iз вiкував, з старою своєю в злагодi стiльки прожив, дiтей повикохував; жалко стало того хазяйства, що вiн його своєю працею надбав… Та подумав про Остапа, про повсякчасну незлагоду… та й махнув рукою.

– Що бог дасть!.. Зiнько й Гаїнка добрi дiти… Хiба стара? Ну, та що бог дасть!..

Увiйшов у хату. Гаїнка, як була вдягнена, лежала на полу, а стара Параска щось клопоталася коло неї.

– Здоровi були! – промовив дiд.

– Здоровi! – одмовила Параска. – Ой свату, що це з Гаїнкою зробилося? Прийшла та як упала, то й слова не промовить!.. – бiдкалася вона.

– Диво, що не промовить! – одказав дiд. – Коли таке з нею батько виробляє!

I вiн розказав про всю подiю.