Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

– Куди це?

– Додому.

– Не вигадуй! Зоставайся, бо вже тепер у нас житимеш.

Гаїнка, дивуючись, глянула на батька.

– Ну, чого вирячилась, як лисе теля на новi ворота? Уже твiй Зiнько не вернеться, то не будеш там довiку жити, – однак же доведеться переходити до нас. Ну, дак i зоставайся!

– Я не хочу!.. Прощавайте!.. Вона пiшла до дверей, але батько перейняв її, вхопивши за руку:

– Як то не хочеш, коли я тобi велю? Хiба я тобi не батько? Чого ти там сидiтимеш! Покинь про свого дурня й гадку! Житимеш у нас, то кращого знайду.

– Ай, пустiть мене!..

– Та ти чуєш, що я тобi кажу? Зiньковi твоєму вже амiнь, на Сибiр пiде, – от що!

– I я… туди, де Зiнько…

– Тю, дурна… Кажуть тобi: не витребенькуй, живи в нас.

Вона пручалась у його в руках:

– Пустiть, тату!.. Пустiть!..

– Не пущу!

– Пустiть!.. – Вона вже кричала.

– Не кричи й не пручайсь!

– Остапе! Та що-бо ти робиш? Пусти її! – прохала мати.

– Одчепись, не в'язни! – гарикнув на неї Остап. – Я сам знаю, що роблю… А ти й не думай утiкати, бо я тебе й за коси вiдтiля притягну.

– Ай! – скрикнула несамовито Гаїнка i рвонулася в нього з рук, але вiн таки її вдержав.

Дверi з кiмнати вiдчинилися, i висока постать з бiлим волоссям, з довгою бiлою бородою стала на порозi. Дiд Дорош зирнув по хатi. Гаїнка билася в руках у батька, а її мати, не смiючи нiчого зробити, тiльки хлипала.