Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Панас копирснув його ногою й перекинув на спину. Тiло простяглось без життя, голова закинулась назад.

– Ну, вдовольнився? Кажи тепер – що надумав? Грицько не озивався. Тiло не Ворушилось. Iван увесь час стояв, немов скам'янiлий. Не мiг ворухнутися, ступнути, озватися. Мов хтось його скував, пригнiтив. Тепер, ледве вимовляючи слова, сказав:

– Вiн мертвий…

– Мовчи, дурню! – вiдказав Панас, а тодi знов удався до Грицька: – Ну, ти, кажу тобi, – не вигадуй, а озивайся! Чуєш? А то я тебе зведу!

I вiн з усiєї сили вдарив його чоботом у бiк. Грицько мовчав..

– Уставай, кажу тобi! – крикнув Панас несамовито. – Уставай! Уставай! Уставай!..

I за кожним «уставай» вiн бив його з усiєї сили в бiк чоботом, аж посувалось тiло по хатi, але не виявляло життiв. А Панаса обняла лютiсть, страшна лютiсть на це бездушне тiло за те, що воно не ворушиться, не озивається. Вiн не хотiв цьому йняти вiри, вiн мукою хотiв примусити Грицька виявити життя, розвiяти його, Панасiв, страх, і вiн бив його, топтав ногами, не розумiючи вже й сам, що робить, i хрипiв:

– Уставай! Уставай! Уставай!

Iван стояв бiля дверей, спiднi щелепи ходили в його ходором, вiн увесь трусився, а все не мав сили ступнути, ворухнутися. Тiльки стояв i дивився божевiльними очима.

– Уставай! Уставай! Уставай!

Але вiн не встав.

Нарештi Панас зупинився знеможений, важко дихаючи… Стояв, стиснувши кулаки, i дивився на мертвого брата. Тодi враз мов схаменувся, нахилився до Грицькових грудей, припав до них ухом…

Груди не дихали.

Помiтив на головi, на виску, чорну пляму, ямку, саме в тому мiсцi, де вдарила голова об гострий рiжок залiзом обкованої скринi.

Панас пiдвiвся й повернувся до Івана:

– Слухай, ти! Коли ти менi хоч словечком кому пробовкнешся, що ми тут були, то буде й тобi те, що йому!

Хотiв iти, але завернувся, сiв на лавi, став думати. Нарештi озвався до Івана:

– Пiди в сiни, знайди там вiжки, перекинь їх через трамок.

Iван не йшов, а стояв, трусячись.

– Ну, йолопе! Чого стирчиш? Iди, кажу тобi!