Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Що вона пильнуватиме, до чого вона придивлятиметься, коли вiн усiм-усiм такiсiнький, як i був?

Та як повернулась додому, то весь той упокiй, що надихнула їй Катря своїм словом, мов розвiявся десь, а страшенна турбота знов обняла її, трусила, мов пропасниця.

А Зiнько тим часом пiшов до волостi – понiс подать. Iдучи, зустрiв родича, дiда Корнiя Грабенка, – i той туди йде. Пiшли вкупi, розбалакались.

– А що це, Зiньку, я чув, про твого приятеля Васюту говорять? – сказав дiд.

– А що там говорять?

– Вiн у тебе як, вiрний приятель? Ти його добре знаєш?

– А добре; парубок гарний дуже, чесний, путящий.

– Ну, то й гаразд! – сказав дiд Корнiй. – Я через те, бач, питаюся, що люди почали за його всякi дурницi плескати.

– Ет, люди як люди: усе щось i змислять! – махнув рукою Зiнько. – Що ж там? – попитав, хотiвши таки знати, бо певний був, що це вже Денисовi полигачi щось iзнову вимудрували.

– Та таке, що трохи нiяково й казати… Говорять, що вiн до твоєї жiнки стежку топче.

– От, чорт зна яка падлюшна брехня! – обурився Зiнько.

– Та й я так думаю, що це брехня, – по щиростi сказав дiд, ну, а одначе перестерегти хотiв, бо вже про це по селу баби плещуть. Певне – брехня; ну, а все-таки ти накинь там коли-не-коли оком, бо кажуть, що начебто десь i побачено їх удвох… Хто озирається, той не кається.

Зiнько вертався додому, зовсiм не думаючи про цю розмову… цебто думав, але зовсiм не так: вiн Васютi й Гаїнцi вiрив зовсiм, та не мiг дорозумуватися, з чого пiшли цi брехнi. Одначе, прийшовши додому та побачивши Гаїнку, трохи здивувався, що вона якась… наче їй щось не теє…

А Гаїнка й собi дивилася на Зiнька й думала:

«Такого я його ще нiколи не бачила… Щось у його погляд якийсь… непевний… Та невже ж? Ой боже! Нi, нi!..»

I знов та страшна думка обняла її вогнем.

Полягавши вони ввечерi спати, нiяк не могли розбалакатися. То, було, не говорять звечора хiба вже як дуже потомленi – в жнива абощо, – все, було, як почнуть, то одне одного аж спиняє, що вже треба спати, а тепер – лежить кожне собi мовчки… I кожне думає: «Чого це так попереду не було?..»

Врештi Гаїнка озвалася:

– А що ти сьогоднi в волостi чув?

– Та так… нiчого… оддав грошi та й вернувся.