Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Поминуло два-три днi. За цей час чутка про Зiнька та Ївгу та разом i про Гаїнку з Васютою широко розкотилася по селу. Кумасi плескали язиками, аж одляски по всiх улицях пiшли.

Микитi Тонконоженковi сам Рябченко про те розказав. Ну й лютував же парубок! Та й як же не лютувати? Йому ще з весни дуже впала в око Гаїнка. Вiн уже й на вулицi її займати хотiв, i по саду в Сивашiв уночi лазив, думка така: а може, Гаїнку саму застукає. Де там! Нiчого не пособилося! Не покидаючи думок про Гаїнку, зачепився з горя за Ївгу. Ну, ця така, що довго не тупцявся, сама слiдком бiгала. Все лiто з нею прокуйовдив, аж тут на тобi: почала вiд його тiкати! Вiн спершу й не туди-то – чого воно, аж тепер уже бачить, що тут Зiнько став на завадi. Що ж це воно таке? Ївгу в нього Зiнько вiдбив, а Гаїнку Васюта… Ах же вони хамлети! Ну! Хiба вже вiн цього Зiнька не попаде колись у руки! Дасть вiн йому доброї матланки! Та й Васютi!

А з Гаїнкою дедалi було гiрше. Пiшла до своєї подруги, Катрi Карпової.

– Що це ти, Гаїнко, мов iзмарнiла? Чи не хвора?

– Нi… я здужаю…

– Дак чого ж ти така? Щось тобi є.

– Нi… нi… менi нiчого… я… Та й заплакала!.. Аж Катря перелякалась, кинулась до неї, обняла, пригорнула, як малу дитину.

– Що це ти, боронь боже?! Чого це ти?

– Я… я… я не знаю… – казала, хлипаючи, Гаїнка. – Про Зiнька…

– Що про Зiнька?

Помалу-малу випитала в неї Катря все. Почала її тодi вмовляти:

– Не вiр тому, Гаїнко! То все брехнi, то хтось навмисне вигадує, щоб вас посварити. Твiй Зiнько так тебе любить, що вiн би й слiдочок твiй промiтав. Та вiн же такий щирий, – вiн би тебе не дурив.

Тi слова мов сцiлющою й живущою водою кропили бiдолашне Гаїнчине серце. Слухала вона рiвний Катрин голос ласкавий, i їй ставало легше, легше.

– От, людям заздро, що ви гарно живете, – ну й плещуть. Я це знаю. Менi раз так було, що й про Карпа мого набрехано… Запекло й менi в серце. Аж потiм i виявилось, що брехня… Дак я тепер знаю вже… Не вiр тому!

I Катря, трохи старша i завсiгди поважнiша за Гаїнку, гладила її по обличчю, а Гаїнка, мов дитина, тулилася до неї.

– Скажи, сестрице, – питалася, зазираючи в тихi очi Катринi, – скажи, ти нiчого не помiчала?

– Та нiчогiсiнько! От, яка ти неймовiрна!.. Ну, хочеш: я доглядатимусь, пильнуватиму їх обох, – от побачиш, що нiчогiсiнько не буде.

Веселiша вернулася Гаїнка вiд Катрi додому, веселiша й далi була. Та не довго.

Зустрiла вона свою куму Вустю. Були тiльки вдвох, i Вустя зараз i поспiшилась розказати їй те, що й баба Мокрина. (Вона чула ще й про Васюту, та про те розказувала кому iншому). Гаїнка розсердилась i докорила кумi, що та каже дурницi. Одначе її знов уразило те слово:

– Не вiриш? Дак пильнуй сама, придивляйсь!