Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Вернулася на лiжко.

Ой боже! Як же вiн довго!..

Ось вiн уже йде… Ще нiчого не чуть, та треба ж трохи пiдождати, поки пiдiйде ближче. Коли зараз прийде – дак не ходить до Ївги, а коли не прийде… Це вона так загадала.

Лежала, вдивляючися широко розплющеними очима в темряву, i вся трусилася, мов з пропасницi. Нiчого вже не думала, тiльки слухала… Слухала й трусилася…

Скрiзь було тихо. Вiн не йде.

Тодi пiдняла руки вгору, заломила їх, i вони впали за голову на подушку. Страшна безнадiя нiма стиснула їй душу… Душа холодiла, застигала, як крапля на морозi, вмирала…

I враз почула, що Зiнько вiдсуває ключем сiнешнi дверi. Кинулася на лiжковi, пiдвелась – i впала знову, причаїлася, затаївши й духа.

Зiнько ввiйшов у хату тихо, скинув чумарку, роззувся й лiг.

– Ти ще не спиш, Гаїнко?

– Нi…

– Я забарився, серденько… Зачиталися… А в тебе й досi голова болить?

– Нi, вже нiчого…

– Я й Грицька вчив… Вiн страх береться до науки.

Почувала, що мусить щось сказати, вiдповiсти на цi слова, та не могла розiмкнути уста. Одначе перемоглася:

– Добре, що береться…

А думала iнше: «Якби вiн i довiку не брався!» Одначе не сказала цього, тiльки промовила:

– Коли хоче навчитися, так чом же вiн не ходить до тебе, а ти до його?

Напружувалася з усiєї сили, щоб не тремтiти, щоб говорити спокiйно, а воно таки подужувало i раз у раз струшувало, мов страшною трясцею.

– Соромляється при чужих, – одказав Зiнько, – говорить, що йому лучче дома. Та й нога ж у його ще болить, не можна ходити.

– А жiнки… хiба не соромляється?..