Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– I добре, дочко, коли любить, – казала баба, завiрчуючи в папiрець якесь зiлля i не дивлячись на Гаїнку. – I добре, коли любить! Я сама так думаю, що все те брехнi, що по селу про його плещуть.

– По селу плещуть? – спитала, дивуючися, Гаїнка. – А що ж там про його по селу плещуть?

– А хiба ти й не чула?

– Нiчогiсiнько!

– Так, так, дочко… Це правда, що кому треба найпершому знати, дак той звичайно останнiй довiдається… Ох, бiдолашна ти моя пташечко!

Баба вже загорнула свiй верчичок, сiла на лаву i, пiдперши голову рукою, сумно покивала над бiдолашною Гаїнчиною долею.

– Та ну-бо, кажiть уже, бабо, що там таке! – аж скрикнула Гаїнка.

– Ох, не поспiшайсь, моя дитино, не поспiшайсь! – казала баба з медом та з маком солоденьким голосочком, – бо, може, про таке довiдаєшся, що й знати його не схотiла б, хай би воно собi йшло на очерета та на болота! Хай би воно каменем на дно в глибоку воду сiло!..

– Бабо!.. – благала Гаїнка, притиснувши рученята до грудей.

– Та не знаю вже, як i казати… Трохи воно й нiяково… Ну, та вже я тебе, дочко, так люблю, що ти така до старих людей увiчлива та приятна, вiд тебе не втаюся… Хiба ж ти не чула, моя бiдолашечко, моя горличко сивесенька, хiба ж тобi нiхто не казав, моє серденятко, що твiй чоловiк та до Ївги ходить?

– До Ївги?! Що це ви, бабо? Та то вiн до Грицька ходить – читають вони там та розмовляють.

– Так, так, дочко: i читають вони, i розмовляють, i говорить вiн, що до Грицька, а там Ївга йому так на шию й висне.

– Неправда ж бо! Неправда!.. Все це брехня!.. Я знаю, вiн не любить Ївги! Вiн сам менi казав це!

Гаїнка говорила це гнiвно, дратуючись. Баба i собi вигадала образитися:

– Оце так, дочко!.. Спасибi тобi!.. Менi, старiй, та брехню завдала! Шостий десяток доживаю, зроду менi й старi люди такого не казали, а тут довелося вiд дитини почути! Я їй як добрiй, любивши її, а вона!..

Гаїнцi стало сором, що вона так на стару крикнула. Червонiючи, промовила:

– Нi-бо, бабусю… Я ж не кажу того… То ж я не про вас, я про людей… що то люди брехнi повигадували…

– А якби це брехнi були, то я б тобi цього й не казала, – навчала баба Мокрина докiрливим та поважним голосом. – Баба Мокрина знає, що брехня, а що – нi. Вiд баби Мокрини нi з чим не сховаєшся; вона, й не бачивши, все знає. I з цим твiй Зiнько не сховався. Вiн тобi каже, що не любить Ївги, ото ж на те й каже, щоб лучче тебе дурити, щоб ти й не подумала… А ти йому вiри не йми, ти пильнуй сама: як на його Ївга поглядає, а вiн на Ївгу… Та й придивляйся, чи вiн такий до тебе й досi, як був, чи нi… От що!.. Тодi й побачиш, чи баба Мокрина правду казала, чи нi…

– Ох, бабусенько! Та не можу ж я тому вiри поняти!..

Бiдолашна не сказала, а якось аж застогнала. А баба правила своє: