Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– От ти кажеш, що вони до Грицька читати та розмовляти збираються. А воно Зiнько з Ївгою на луцi, у вербах бiля криницi, зiходяться… Там їх люди бачили, як вони вiдтiля порозбiгалися…

IV. ЗРАДНИК ТА ЗРАДНИЦЯ

Як непритомна виходила Гаїнка вiд знахарки. Все в неї в душi, в головi путалося. Вона не вiрила, не могла тому вiри йняти, бо вона йому, Зiньковi, йняла вiру без мiри, без краю… I сам би її зрадив? I вiн би говорив ласкавi слова, а сам би ненавидiв i до iншої думкою линув? I вiн би зазирав їй у вiчi, а йому б зорiли iншi, чужi очi? I вiн би обнiмав її, i вiн би цiлував її, а сам би про iншу, про iншу думав?.. Ой, нi, нi, нi! Цього не може бути!.. Бо… бо… не може!.. Бо як так, то як же його й жити?.. Нi! нi!.. Вона тому не йме вiри, то все брехня, гидка брехня!..

Не йме вiри…

А чого ж нема їй спокою? Чого цi думки не покидають її, печуть?

I так подумати: баба Мокрина не брехуха, та й з якої ж би речi вона стала їй, Гаїнцi, брехати? Нащо їй це? До чого їй воно? Не з пальця ж i вона виссала те, що казала! Щось же воно та є, коли вже й люди загомонiли… Та й баба Мокрина: це ж правда, що вона знає таке, чого й не бачила… Хiба ж вона не знахарка?

Каже: пильнуй! А що ж їй пильнувати? Хiба Зiнько не такий до неї, як був? Щоправда, вiн тепер заклопотаний, сумний часом, дак то ж через громадськi справи…

Через громадськi справи… А що, як нi? А що, як вiн сумний, заклопотаний через те, що живе з нею, а думає про Ївгу? I думає, чого ця Гаїнка ранiше не вмерла, – тодi б я з Ївгою одруживсь?

I вона почула, як од цiєї думки обняло її мов огнем усю, таким страшним пекучим огнем, що трохи не закричала. Нi, нi! Не треба про це думати, – так страшно!

Але як Зiнько того дня пiшов до Васюти, то вона подумала: «А що, як не до Васюти вiн пiшов, а до…»

I не стямилась, як вибiгла з хати та з двору та швиденько на край улицi до Грицькової хати. Убiгла у двiр, зазирнула в вiкно: Грицько з Ївгою дома, Зiнька нема. Мерщiй тодi назад! Ой боже! Гаразд, що ще нiхто не побачив її.

Сiла дома вдвох iз матiр'ю шити. Чи шила, чи не шила…

– Мамо, я води принесу пiду!

– Та в нас же є вода.

– Та там трохи, я ще принесу.

Схопилася, та з хати, та за вiдра i опинилась на вулицi.

Чи не дурна ж вона? Чого це вона вискочила? З вiдрами знову буде до Грицькової хати бiгти, чи що? От, вона зовсiм стерялася, та й годi, за цими думками. Треба хоч води справдi набрати.

Чи набрала води, чи не набрала, – на те не дуже дивилась, а дивилась уздовж улицi, чи не йде Зiнько i вiдкiля: чи вiд Грицька, чи вiд Васюти.

Коли справдi йде – i вiд Васюти!

Скочила мерщiй у хату, а як увiйшов… Ой, яка ж вона йому рада була! Ой, яка ж то все брехня, що баба розказувала! При Зiнькових очах Гаїнка так добре це розумiла! I вона щебетала до нього щасливим щебетанням, смiялась так, мовби то був i смiх i плач, i дивилася в його добрi, яснi, правдивi очi, що нiколи не дурили!.. На його любi уста, що нiколи не казали їй неправди!..