Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– От i добре! Тiльки це так треба зробити, бабо, щоб Зiнько i Гаїнка не вiд однiєї людини про це чули, а щоб скрiзь про це люди гомонiли… щоб пустити луну по всьому селу…

– Знаю вже, знаю!

– От як та луна й до мене докотиться, то зараз вам i принесу два карбованцi.

– А не одуриш??

– Нi.

– Забожись!

– Побий мене хрест!

– Коли добре зроблю, так купиш надвище вiд плати ще й чорний платок у ярмарку на Покрову?

– Схотiлося платка. От таки пiдуть баба замiж! Та вже нема що робити – куплю.

– А коли купиш, то й уске буде, чого хочеш.

Веселий пiшов Рябченко вiд баби Мокрини. Та, бувши вiн чоловiк обачний, зазиркнув ще й до Захарка. Той здорово знемагав на похмiлля, не мiг i голови звести горопаха. Був сам у хатi.

– А хочеш, Захарку, похмелитися?

– Ой!..

Рябченко дав йому злота. Той так був i метнувся з хати.

– Стривай, не бiжи! Спершу послухай, що я скажу!

Наказав йому те, що й бабi Мокринi, i помiнився, коли добре справиться, ще на пiвкварти дати. Цей був дешевший за бабу.

Усмiхаючись, iшов Рябченко додому й думав собi: «Ну-ну, побачимо, любесенькi, як то ви тепер ладнатимете».

Другого дня ввечерi Гаїнка прибiгла знову до баби Мокрини: мала їй баба зварити зiлля, дак прийшла забрати.

– На ж тобi, дочко, казала баба, – оце зiлля та пий його щодня по пiвчарочки натщесерце вранцi, то воно й пособить. Пособить неминуче, аби тебе чоловiк любив.

– О, вiн мене любить, бабусенько! Так любить!