Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Баба засмiялася великим ротом, повним дебелих жовтих зубiв. Вона хоч i стара була, та ще кремезна i нiколи не вживала нiяких тих лiкiв, що сама надiляла їми людей.

– А я до вас, бабо, за дiлом.

– Скажеш, синку.

– Хочете заробити карбованця?

– От, чому б не хотiти?

– Да я вас питатиму, а ви менi кажiть. Якщо прийдеться до дiла, дак тодi я вам i скажу, як заробити.

– Питай, синку; що можна, дак i скажу, а чого бог не велить, дак вибачай. Бо в мене так буває, що що можна, а що то й грiх казати.

– Знаю, знаю, бабо… Та це не грiх… Ану: чого ходить до вас Гаїнка Зiнькова?

Баба глянула на Рябченка неймовiрним поглядом.

– А тобi чого до Зiнькової Гаїнки? – спиталася.

– От! Я казав, що я питатиму, а ви вiдказуйте, а тепер ви самi питаєтесь! Менi до Зiнькової Гаїнки нiчого не треба, а тiльки кортить знати, чого вона ходить. Чи не того, щоб до себе Зiнька привернути? Баба засмiялася:

– Нi, не того, їй цього не треба. Коли за цим хто й ходить, дак не вона.

– Дак це до вас Ївга за цим ходить?

– Ти вже й знаєш! – гостро глянула на нього баба.

– Я багато дечого знаю… Дак ходить?

– Була.

– Хiба Зiнько до неї не привертається?

– Каже, що нi.

– Хм… А я думав, що вони вже теє… Ну, та дарма! А чи знаєте ви, бабо, що вони зiходяться на луцi, у вербах над криничкою?

– Нi, не знаю.