Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Усiм чотирьом товаришам стало якось весело на серцi. Радiли, що так гарно складається, i подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати i в громадi завсiгди за правду стояти. А грошi приручили Зiньковi одвезти в город та й положити в касу.

Тодi Грицько почав розказувати про свiй суд iз братами – усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усiх трьох братiв покликано на суд. I старшина, й суддi дуже нахилялися, щоб у Грицька землю вiдiбрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: «Як присудите забрати в мене землю – жалiтимусь далi». Вони покрутились-покрутились та й кажуть: «Не можемо вас розсудити, iдiть до вищих!» А то вони розсудити можуть, та тiльки не хочуть. Бо вони, з братiв Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицьковi землю присудити; а знов же, бояться й того, що вiн жалiтиметься далi, коли вони братам її присудять.

Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотiв поки встрявати ще й у це дiло, – через те хоч i взяв доброго хабаря вiд Момотiв, а їм землi не вiддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися i на його, i на Грицька.

– Таке тепер на мене зло, що й годi! – розказував Грицько.

– Лютий рiд i немилосердний, – промовив Карпо.

– Це такi, що зубами на свiтi живуть, – доточив Васюта.

– Що лютi, то так, промовив Зiнько, – а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.

– Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годi! I нащо тi й люди плодяться? Уже б, здається, й годi! – вигадував Васюта. – А то, мабуть, скоро лани будуть такi куценькi, як заячий хвiст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.

– Та нi, вже пiзно, вiдмовив Карпо.

– Справдi-таки пiзненько, – згодивсь i Зiнько. – Нехай уже в четвер – свято… Тiльки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самi ми сходилися читати, а й жiнки нашi. А то як у мене читають, то моя жiнка слуха, а, скажемо, Карпової Катрi вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.

– Ну, моя така, що не пiде!.. – махнув рукою Грицько.

Зiнько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогоднi, i подумав собi, що й добре, коли не пiде.

– Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадськi справи промiж себе говоримо, – не є то їх дiло! Жiноча рiч коло припiчка, – казав Карпо.

Вiн хоч мав жiнку дуже гарну людину, та якось iзгорда на жiноту дивився i казав, що в письмi святому написано, що з жiнок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: «Реку горчайшу паче смерти жену, благiй пред лицем божим iзиметься от нея, а согрiшая ят будет от нея».

– Нехай i те слухають! – вiдказав йому Зiнько. – Треба й їм щось тямити про громадськi справи.

– Та… нехай!.. Будеш ходити? – спитав Карпо свою жiнку.

– А чому ж? Буду, вiдказала та, почервонiвши.

– Про мене!..

Вернувшися Зiнько того вечора додому, довго розказував Гаїнцi, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину, – не про бабу Мотрину, нi, – про це вона анi згадала. Казала тiльки, що була в матерi i там при їй сталася спiрка в дiда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дiд навiдався додому з пасiки i саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому грошi помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покiйний Марко в строк заплатити всi грошi, а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остаповi, бути, так у розписцi написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!

– А вони, бiднi, плачуть – сльози, як горох, – та аж у ноги батьковi падають, та просять, розказувала Гаїнка. – А батько тiльки вiдвертаються. А дiдусь слухали-слухали, та як побiжать у свою хату, та зараз i назад. «Не просiть його! – крикнули. – Нате вам грошi, вiддайте йому, а вiн нехай вам верне розписку!» Та й кинули Марчисi в руки грошi. Батько почервонiли та: «Не мiшайтесь, тату, – це не ваше дiло!» Тодi дiдусь блiдi-блiдi зробилися, як стiна, та як закричать: «Оддай, я тобi кажу, оддай! Бо я тобi!..» Та й не доказали, тiльки так i затрусилися… Дак батько вийняли розписку та й оддали, а грошi забрали… Марчиха з сином, плачучи, дякують дiдусевi, хотiли руку їм поцiлувати, а дiдусь тiльки махнули: «Iдiть, люди добрi, подякуйте боговi та обминайте цей двiр десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!..» Та й вибiгли з хати, а за їми й Марчиха з сином… Тодi батько як заходилися лаяти дiдуся!.. Господи! I як то тяжко слухати!.. Я мерщiй утекла…