Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Ану-ну, на яку? – зацiкавилися товаришi.

– От ви самi бачили, – казав далi Зiнько, – що цi грошi не погане дiло зробили: i чоловiковi запомогли, i дали йому спроможнiсть, не боявшися глитаїв, за громадську справу обстати. Тепер-то в нас нiчого собi, закривилися ми на людей, – ну, а, може, так трапиться, що нам на грошi буде сутужно i треба буде помочi так саме, як от Грицьковi треба було. I добра б рiч, коли б завсiгди ми могли в пригодi товаришевi пособити, щоб вiн не йшов кланятися глитаям.

– Дак що? I пособимо, коли буде на той час чим пособити, – сказав Карпо.

– Отож-то й то: коли буде! А треба, щоб завсiгди було, повсякчас. Нехай оцi грошi та до нас i не вертаються, а будуть у нас товариськими грiшми. Кожен нехай кине п'ять карбованцiв, i положимо тi грошi в касу в городi… Є там така зберегательна каса, що як грошi в їй лежать, то й процент на їх iде. От i на цi грошi буде процент iти. А скоро кому з нас треба буде якої запомоги, то хай вiзьме їх або всi, або скiльки потреба.

– I нехай вiн той процент, що й каса, платить: тодi в нас грошей не меншатиме, а бiльшатиме, порадив Карпо. – Як з процентом, то чоловiк i грошi швидше вертатиме.

– Нi, вiдповiв Зiнько, – може, й не той, а трохи менший.

Усiм ця вигадка дуже вподобалась. Грицько сказав, що й вiн пристане до цього. Зараз у його грошей нема, дак вiн просить Зiнька: нехай пiдожде йому п'ять карбованцiв, а з тих десятьох, що вiн йому вернув, п'ять заложить за його в касу. А Грицько, скоро розстарається, зараз йому верне. Зiнько пристав на те.

– Шкода тiльки, що мало в нас грошей буде: тiльки двадцять карбованцiв, – сказав Зiнько.

– Дак же нема з чого нам побiльше й давати, – вiдмовив Карпо.

– Це так, – згодився Зiнько. – То треба, щоб товаришiв у нас бiльше було.

– О, дак у мене зараз є такий товариш! – скрикнув Васюта. – Гарний чоловiк, кращий за мене – куди! Дмитро Василенко – вiн менi й родич… такий собi: нашого коваля в перших слюсар. Та те дарма, а тiльки чоловiк гарний… i отого, що з хвостом, не любить iзгадувати… (Васюта моргнув на Карпа). Вiн уже давно мене питає, чи не пускали б ми його слухати, як книжки читаємо, та я все забував сказати, бо в мене така дiрчата голова, як старе решето… I читати просить щоб навчити його.

– А що ж, – промовив Карпо. – Дмитро справдi чоловiк добрий, – вiн i в громадi за нас був.

– I я так думаю, що його треба прийняти, – згодився Зiнько.

– Вiн i до каси пристане… От тiльки скажу, то й дасть п'ять карбованцiв, – упевняв Васюта.

– А я читати його навчу, – сказав Зiнько.

– А хiба такий старий навчиться? – спитав Грицько. – Йому ж так, як i менi, год тридцять i п'ять, а мо', трохи й бiльше.

– А чому не навчиться? Аби схотiв!

Грицько подумав трохи, а далi озвавсь несмiливо:

– Дак, може б, теє… може б, i я? Може б i мене ти, Зiньку, прийняв та вже двох одразу б i вчив?

– I дуже радий! – зрадiв Зiнько. – Бо треба, щоб усi в нашому товариствi були письменнi. Тодi не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собi ширшого свiту та кращої долi.