Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

– Чого? – спитався.

– Ой не передихну!.. Бiгла… побачила, що ти сюди пiшов… хотiла перестрiти…

– Хiба яке дiло є? – спитав Зiнько, почуваючися невпокiйно…

– Дiло!.. Ой, є, ще й велике! – i вона приступила до його ще ближче. Хiба ти не бачиш, яке дiло? Хiба ти слiпий?.. – Вона спинилася на мить, – їй увiрвався голос. – Хiба не бачиш, що я за тобою гину?.. Що я… i день, i нiч тебе перед себе бачу!.. Твої очi, твої брови бачу!..

Вона нахилилася до його, шепочучи тi слова несамовитого запалу, i вiд усього її молодого дужого тiла повiйнуло на Зiнька тим пекучим запалом.

I враз вона обхопила його за шию рукою i припала до його грудьми, вся тремтючи, i впилася в його уста своїми устами. Вiн почув, що в його туманiє голова… На мить… а тодi, вхопивши її обома руками за плечi, вiдштовхнув од себе, скрикнувши:

– Ївго! чи ти не збожеволiла? У тебе ж чоловiк!..

– Що менi чоловiк?! Я його ненавидю, я тебе люблю! – i вона знов простягла до його руки.

Але вiн дужим рухом одхилив її набiк i обминув, промовивши:

– Грiх тобi, Ївго, таке казати! Не буде цього нiколи!

I пiшов швидко, i вже був поза вербами на луцi. А вона дивилась йому вслiд, вся тремтячи, простягши до його руки.

– Зiньку! – скрикнула. – Вернись!

Вiн i не озирнувся.

Вона постояла мить, мов сподiваючись iще, мов думаючи, що, може, й вернеться. А тодi стиснула руки в кулаки i, сварячись на його, скрикнула:

– Ну, стривай же ти!.. Я ж…

Ту ж мить їй стиснуло горло, перепинило мову, i вона як стояла, так i впала на землю i, притиснувши руки до грудей, заридала тяжко…

Стиснувши зуби, не подавала голосу, тiльки хлипала, усiм тiлом здригаючись…

Врештi почала затихати, притихла…

Не одного вона любила вже, та нi за одним не пропадала так, як за Зiньком.

От i недавно – Микита Тонконоженко, яким гарним вiн їй здавався, поки цього Зiнька не побачила… А тепер їй Микита просвiтку не дає, переймає та нагадує старе цiлування, а її аж верне вiд його…