Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Закликали, щоб пристав до їх у товариство: батько, Денис, Тонконоженко, Манойло, старшина, Рябченко, Вавилов… щоб гуртом наймати землю.

– А ти ж?

– А я не схотiв.

– I не приставай, серденько, до їх. Бог з ними! Бо то такi страшнi люди – отi Денис, старшина та Рябченко.

Зiнько засмiявсь:

– Чого ж вони страшнi?

– Я не знаю… Тiльки я їх, було, боюся, як вони приходять до батька та нишком про щось говорять.

– Страшнi вони справдi тим, що людей кривдять, – зiтхнув Зiнько.

– Хоч би вже батько з їми не приятелювали, – казала Гаїнка. – А то їх усi люди кленуть, а батько все з їми. Може, це й грiх, що я про батька кажу, та тiльки ж… Ну, от я раз бачила, як до батька приходила Марчиха… усе за тi грошi, що ще покiйний Марко позичав у батька… Та як упала навколiшки, та плаче-плаче, бiдна, та батьковi ноги цiлує, щоб землi не брали… Отже взяли… не помилували!.. Як згадаю, дак i тепер так би й плакала за нею… Як же його не сказахи, хоч вони й батько?

– Через те ж i я нiколи не пристану до їх.

– I не треба… Глянь, глянь: зiрочка!.. Ясна-яснюня!.. Ой, зiрочки – сонцевi дiточки!… – А хто ж їх батько?

– А хто ж? Мiсячко. Сонце, красна панна, пiшла замiж за мiсячка… їх дванадцять, братiв-мiсяцiв, дак вони по черзi й свiтять.

– А сонце ж як: за одним братом чи за всiма дванадцятьма? – спитав, смiючись, Зiнько.

– Ну, що ти вигадуєш? Чого ти з мене глузуєш? Де ж таки видано, щоб дванадцять чоловiкiв було? – казала невдоволеним голосом Гаїнка. – От я вже знаю, що ти зараз скажеш: що це все вигадки, що сонце кругле, як кавун, а зiрки… а зiрки, як динi, чи що! Ха-ха-ха! Ну, де таки видано: сонце, як кавун!.. То сонце – красна панна, зiрочки – дiточки, а то кавун!.. Це ж зовсiм негарно!.. А що – ти кажеш – русалок нема, а дiдусь кажуть, що таки є!

– Чув, що сьогоднi казано було… То все вигадки.

– Хiба дiдусь брешуть?

– Нi, тiльки помиляється. Ти ж бачила, що вiн помиляється: сама ж казала вже, що вiдьом нема.

– Еге ж, Зiнечку, нема… Тiльки… Ну, а що, як є?

– Ну, от знов! – загомонiв Зiнько невдоволеним уже голосом i почав розказувати їй, через що всi тi оповiдання про вiдьом та про нечисту силу – неправда. Вона помiтила, що йому це прикро, i слухала покiрно, i казала сама собi думкою, що мусить iз їм згодитися, бо Зiнько такий розумний, усе знає – де ж таки, щоб вiн неправду казав! I гнiвається на неї за це – так, трошечки, iнодi, але гнiвається… Як же вона не слухатиметься його? Треба ж уже їй розбирати: вона ж уже велика, сiмнадцять рокiв ось-ось буде… i замiж пiшла вже…

I вона стиха, як маленька дитина, промовила: