Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Ат, се менi волосся!..

Цей гайок i пасiка були Колодiїв, але Зiнько становив сюди на лiто й свої вулики. А Дорош, Гаїнчин дiд, берiг пасiку. Дiд Дорош був старий, але ще кремезний чоловiк. Усе лiто вiн жив на пасiцi, мало коли й навiдуючись додому. Вiн таки й не любив бути дома: усе там було йому не до вподоби. Син його Остап, Гаїнчин батько, заводив там такий лад, що, як на дiдову думку, з його не могло бути нiчого доброго. Замiсто щоб хазяйнувати по-божому, вiн заприятелював iз Денисом, iз Копаницею, з Рябченком, почав давати на процент та на вiдробiтки грошi, почав притискати людей… I сам жити став уже не так: закривився на якогось чи мiщанина, чи бог його зна на кого… в горiлку став укидатися… Все те не подобалося старосвiтському дiдовi.

– Земля – мати, казав вiн, – шануй її, то вона тебе озолотить, а отi генделi всякi, то чорт зна що! То вiд лукавого!.. З того добра не буде!..

Вiн давно вiддав синовi все хазяйство, через те не встрявав до його. Щоправда, одного разу вiн сказав Остаповi, що не туди вiн верне, дак той йому й одрiзав:

– Не ваше дiло, тату! Ви своє вiдробили, а тепер, коли здались на мене, то вже я робитиму так, як схочу.

– Аби розумно та по-божому, – вiдказав старий i бiльше вже й не озивався за це. Вiн сам мав таку вдачу, що коли робив яке дiло, то щоб нiхто не встрявав i не перешкоджав робити, як хочеш. Через те не мiшавсь i до сина. Щоправда, вiн мiг зовсiм одiбрати в його хазяйство i знову почати самому хазяйнувати, дак же раз, що був таки вже старий, а друге, що тодi повстали б у сiм'ї сварка та незлагода, а дiд Дорош цього не любив i, як чуми, страхався. Умерти хотiв по-божому, в упокої та в злагодi з усiма. А що синовi порядки йому не подобались, то таки не вдержувався, щоб часом не докорити: скаже щось, мов кине слово, та й пiшов, i не слухає вже, чи йому що вiдкажуть, чи нi. А дивитися на все те не хотiлось, – через те вiн, скоро починалась весна тепла i бджолу з омшаникiв заходжувались виймати, зараз переїздив жити в цей гайок, у катрагу, i вже рiдко коли й зазирав додому, бо йому сюди й сорочку бiлу принесуть щонедiлi, а їсти вiн i сам собi зварить. Так жив аж до осенi, аж поки бджола переїздила до омшаника, – з нею вертався й дiд до села.

Сьогоднi, зараз по обiдi, Гаїнка побiгла з дому до матерi, а звiдти – до дiда, на пасiку. Зiнько ж не схотiв iти до тестя, а прийшов просто сюди i оце лежав тепер у холодку пiд деревом, упиваючись свiжим запашним повiтрям, а бiля його сидiла й щебетала Гаїнка, а дiд Дорош докидав часом i собi слiвце.

– А батько питались, – казала Гаїнка, – чому ти до їх не прийшов… Якесь у їх там дiло… Питалися, чи ти дома будеш? «Нi, – кажу, – i вiн до дiдуся пiде…»

– Яке ж там дiло? – цiкавився Зiнько.

– А хiба я знаю? Казали – дiло… Та вони сюди прийдуть сьогоднi, то сам i попитаєш.

– Гаразд.

– А що, сину, – питав дiд Дорош, – який хлiб?

– Хвалити бога, добрий. Думка, що неврожаю не буде.

– Коли б то бог дав!.. А то все неврожай та неврожай, – зведуться люди нiнащо! – бiдкався дiд.

– А зведуться, дiду, коли не будуть дбати про те, щоб краще господарювати… А то лiси рубають, а земля сохне, i дощiв меншає… I виробилась земля, витратила всю силу, а вони й сили їй не вертають…

– А як же їй силу вертати? – питав дiд. Зiнько почав був розказувати, що прочитав недавно в книзi, але дiд i слухати не хотiв, тiльки рукою махнув:

– Ат! Вигадки! Колись i вчених не було, та якi врожаї були! А тепер через те й неврожаї, що вченi понаставали, не вiрять нiчому старосвiтському, все в їх дурниця! Гнiвається земля – тим i не родить! От що!..

– Хiба земля жива, дiду? – спитала Гаїнка.

– А ти думаєш – нi? Вона все чує й знає. Усi грiхи людськi бачить i вгинається, як по їй грiшник iде… а як якого то й з ями викине мертвого. Як люди гарнi до неї, вона радiє й пособляє їм, а як нi, то плаче й гнiвається.

– Та чого ж вона гнiвається? – спитався, усмiхаючись, Зiнько.