Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Ану, скажiть!

– Знаєш ти Горянського землю? Добра земля?

– Ще б пак!

– Що, якби нам її в посесiю взяти?

– Еге! Де ж таки? Двi з половиною тисячi десятин! Хiба ж то на нашу силу?

– Аби схотiли, то буде й на нашу. Зберемо такий гурт, товариство, вiзьмемо землю, а тодi подiлимо частками – скiльки кому треба. Адже тобi треба?

– Та трохи таки треба…

– I гаразд! I добре! – зрадiв Остап. – Вiзьмеш, скiльки схочеш.

– Або ще й на скiльки грошей вистачить.

– За грошi не турбуйсь! – одказав Остап. – Коли в тебе зараз усiх нема, то можна на який час позичити, здобути… А там земля їх верне… Це вже я тобi грошей добуду.

– Спасибi вам, тату!

– Дак виходить – пристаєш?

– Чому – нi? Як уся громада пристане, то й я.

– Та нi ж бо! Це не вся громада братиме землю, а так – товариство, гурт.

– А як на мою думку, то краще, якби вся громада… Ну, а хто ж у тому гуртi?

Остап почувався, що тепер вiн аж у самих суточках. Одначе не виявляв того, а казав певним голосом:

– Та люди все гарнi, заможнi, – нема чого боятися, що невидержка буде з грiшми, як пановi платити.

– Хто ж то?

– Та ось – я та ти… Тонконоженко Терешко… сват Манойло Гаврилович… Ну, вже тут, знаєш, не минеш i Дениса… Хоч ти його й не полюбляєш, та таки ж вiн тобi брат, то треба вам родичатися…

– А ще хто? – допитувався Зiнько.