Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

– Та, мабуть, i всi…

– Нi, цих мало: не подужають.

– Та ще буде старшина… та Яхрем Рябченко… Вавилов… Оце поки й усi… Може, ще кого доведеться приняти, – того вже не знаю. Дiло баришовите! Тут так, що можна на карбованець два заробити.

– А чого ж то воно таке баришовите? – випитував Зiнько.

– От так! Та земля ж яка там добра – це раз. А друге – цiну на землю тодi вже ми самi, яку схочемо, скажемо, бо навкруги не буде такої землi, щоб нашим диблянам брати… Ну, дак скiльки ж тобi десятин?

– Нiскiльки, – вiдказав спокiйно Зiнько.

– Як то? – здивувавсь Остап. – А ти ж казав, що пристанеш.

– I пристану, коли вся громада вiзьме землю.

– А з нами ж чому не хочеш?

– Бо це багацьке товариство. Воно хоче пiдгорнути пiд себе громаду, а я того не хочу. I вам раджу, тату, до таких негарних людей не приставати.

– Що ти мене вчиш? Я старiший за тебе!

– Дарма, тату, аби я до дiла казав.

– Чорт зна що ти кажеш! Ти лучче покинь оте все та приставай!

– Нi, цього не буде.

Остап почав умовляти, рахувати, якi баришi будуть, як Зiнько забагатiє…

– Нащо ви менi, тату, це кажете? Хоч бариш i добрий, дак грiшний.

Тодi Остап зовсiм розсердився. Що вiн, Зiнько, все носиться з своєю правдою? Чи вiн думає, що сам за всiх розумнiший та святiший? Нехай лиш слухається старiших за себе людей!

Зiнько не змовчав i вiдказав, що не все, що старе, те й добре. Остап украй розгнiвався, покинув Зiнька серед поля i, не попрощавшись, пiшов сам додому на село.

Зiнько вернувся на пасiку i був там аж до вечора. Вже зiрки позасвiчувались на темно-блакитному небi, i роса лягла важкими краплями на траву й на хлiб, як Зiнько з Гаїнкою верталися вдвох iз пасiки додому, iдучи вузенькою стежечкою помiж високими житами.

– Що тобi батько казали? – питала Гаїнка, тулячись до Зiнька.