Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

В цю мить Зiнько пiдiйшов до неї i обхопив за плечi.

– Ой! – скрикнула вона несамовито, зiрвалась на ноги, вiдскочила й глянула з-пiд руки.

– Зiньку! Капосний, поганий! Як ти мене злякав! Геть, геть, геть вiдцiля!.. Чого ти сюди прийшов? Тiльки лякати мене!..

I вона кинулась до його та й почала вiдпихати вiд себе. А вiн однiєю рукою обхопив її, маленьку, за стан i пiдняв угору…

– Геть!.. Чого ти причепився?.. Дiду, та скажiть йому!.. Оце ще вигадки!..

Вона пручалась, одбивалась своїми маленькими рученятами.

– А ти ж, кошеня дряпуче! – скрикнув Зiнько i вмить схопив другою своєю рукою обидвi її руки. – От же тобi! В неволi!..

– У неволi!.. Який гарний!.. Пусти!.. Здоровий, як ведмiдь, дак i радий!.. Пусти, а то плакатиму!.. – казала вона й справдi плачущим голосом.

Зiнько пустив. Вона враз вихопилась од його, вiдбiгла геть далi й зареготалась веселим дзвiнким смiхом.

– Одурила! Одурила! А що?! Я й не думала плакати, i не плакала б… А одурила!

I вона аж стрибала з радощiв, а Зiнько й сивий дiд дивилися на неї нiжно ласкавими очима, веселi й щасливi. «I де вона в бога, оця ясочка, взялася?» – шепотiв дiд. А ясочка вибiгла на сонце i стояла вся променисто-золота, i золотi бджоли бринiли, вилися круг неї, не займаючи її. Вона хитала маленькою чепурною голiвонькою, кивала рукою на Зiнька й казала:

– А що? втекла! I не доженеш тепер, i не доженеш!.. Бо по пасiцi бiгати не вiльно, – дiдусь не велять! А що?

– Годi вже! Я не наздоганятиму. Iди та сiдай з нами!

– От! А ти менi знову руки крутитимеш?

– Iди, iди, – я не дам, – казав дiд.

– Ну йди ж! – закликав i Зiнько.

– А не займеш?

– Та не займу, кажу ж тобi! Ось я ляжу, – сказав Зiнько i справдi лiг, розкинувшися в холодку. – Ну та й гарно як тут пiсля спеки!

– Бач, гарно!.. А чого досi не приходив сюди? – сказала Гаїнка, сiдаючи бiля його.

– Поки справився дома – та те, та се… Вона почала ховати пiд очiпок непокiрне русяве волосся, що вилося круг усеї голови: