Розділ «Сірома»

Наче річка руда, каламутна, широка.

«А! то ж тута живе та вдова одинока,

Що, казав чоловік мій, слаба й не встава.

Дай одвідаю, як там вона пробува».

Жінка стукає в двері і слуха; немає

Ані гуку. Жанні морський вітер проймає.

«То ж недужа! а діти! десь хліба нема!

Двоє їх, – так вона ж удовиця, сама!»

Стука ще. «Гей, сусідко!» – уголос гукає.

В хаті тихо, як перше. «Ох, боже! – мовляє. —

Вже ж і спить! Доки маю на неї гукать?»

На сей раз, – наче мала б вони почувать

Якусь жалість таємную, – двері сумнії

Одчинилися тихо в темноті самії.

6

Увійшла. Освітилася хата німа,

Що стояла над морем шумливим сама,

Мов крізь сито, крізь стелю вода протікала.

У кутку якась постать страшлива лежала;

Нерухомая, навзнак лежала вона,